Завантажити

годяться в щоденний вжиток як приказки чи примовки. Хіба ж це мистецтво? Немає такого мистецтва! Це скоріше чари. Мабуть, так воно і є. Щепкін не помічав часу, забув, що йому треба поспішати, приїхали нарешті рідні; батько і мати, жінка, діти, він їх так чекав, і ось вони тут, у Полтаві, а він і не думає поспішати, поділяє радощі й прикрощі героїв п'єси, яку вперше чує, радіє з ними, сміється, як дитина, співає, коли вони співають, повністю поділяє долю героїв, а мову їх він розуміє, як свою рідну — адже жив, товаришував з хлопцями з сусіднього українського села і назавжди полюбив співучу їх мову, пісні, танці — все, що було побутом, самим життям цілого народу. Слухаючи п'єсу про дівчину з Полтави, він ніби зустрічався зі своєю юністю, і це особливо хвилювало; як на нього, він би зразу почав грати, тільки б дозволили. В ці хвилини Щепкін був по-справжньому щасливий і нічого не помічав, що діється навкруг, не бачив, що й колеги його переживають майже те саме, навіть нестерпний Угаров, слухаючи Котляревського, то сміється, то чухається в потилиці, то поахує, то сам собі щось говорить, немов когось передражнює. Це так поводився той самий Угаров, якому все на світі не подобалось і грав він, за його висловом, лише “нікчемні речі”, недостойні його, “неперевершеного таланту”.
Ніхто не зрушив з місця, коли раптом блискавицею осяяло вітальню і грім прокотився над дахом, струсонув стару грушу так, що з неї осипалась майже половина листя. Здивувались лише тоді, коли Іван Петрович урвав читання і пішов, щоб закрити двері на веранду. Для чого він це робить? Чому не читає далі?
Кожного разу, перед тим як брати якусь п'єсу до вистави, лицедії читали її, і ніхто не пам'ятав випадку, щоб дочитували за один раз, робили перерви, щоб небавом хто-небудь не задрімав під час читання. Сьогодні все було не так, як завжди, сьогодні всі позабули про свої власні клопоти, про все на світі і пам'ятали тільки одне: що ж буде далі, як поведеться головна героїня, що відповість возному, коли дізнається, що повернувся її Петро? І були безмежно щасливі, коли дівчина виявилась достойною їх довіри і любові...
Іван Петрович закінчив нарешті читати, склав листки до теки і закрив її, повільно, не поспішаючи, зав'язав вервечки. Потім сів за стіл, схрестивши перед собою руки. Чекав, що вони, його гості, скажуть.
Лицедії ж мовчали. Ніхто не озивався, сиділи приголомшені, ніби їх раптом вдарило громом і відібрало мову. Не зважувались на слово.
А він чекав. Всередині все більше і більше хололо, неначе його спускали в крижану ополонку. В грудях бракло повітря, він розстебнув сорочку, пригладив волосся на скронях, робив це машинально, за звичкою, а потім — змучений, блідий — посміхнувся:
— Мабуть, Федір Іванович правильно натякав, і ось маємо: даремно провели час... Вибачте, панове...
— Як ви смієте! — Раптом закричав Угаров. — Як ви можете! — І підхопився з свого місця, високий, худий, крючконосий, з темнили кущуватими бровами, він мало не з кулаками кинувся ніа господаря дому: — Та я!.. Та ми! Та хоч зараз... А ви? Е-х, ви!..
Він не давав нікому слова сказати і сам теж нічого певного не говорив. Проте і йомy самому не вдалося довести свою мову до кінця.
У передпокої почулсь приглушене схлипування. Всі погляди одразу повернулись туди, в передпокій. А там нікого не було. Між тим чулось вже не схлипування — хтось голосив, плакав ридма.
Іван Петрович вибррався з-за столу і кинувся до дверей, розчинив їх ширше. Біля одвірка стояла Одарка, служниця Котляревських, а з кімнати навпроти виходила мати, вона хотіла щось сказати Одарці, може, заспокоїти, а може, відіслати звідси,. Щоб не заважала, не бентежила гостей своїми недореченими сльозами — хтозна, що хотіла сказати Парасковія Леонтіївна старій жінці, проте нічого не сказала, бо саме у цю мить до Одарки підійшов Іван Петрович, підхопив під руки, щоб, чого доброго, не впала, погладив сиве волосся
— Заспокойтесь, скажіть нам, що трапилось? Маю надію, вас ніхто не образив?
Втершись кінцем хустки жінка крізь сльози поглянула на господаря дому і питала головою:
— Ні.
— Чого ж плачете?'
— Бо плачу... Та як же не плакати — простіть ради Христа — коли все, що ви вичитали, пане Іване Петрович, було з моєю племіннецею Настею, все чистісінька правда, тільки ж вона, бідна не встояла, послухала стару матір і пішла за нелюба, а тепер бідує... А була б послухала серця, як от Наталка, то жила б... нехай і в невеликому добрі, зате ж у любов.
— Через те і плачете?
— Через те. Бо ж з Настуні. Добра вона, шаноблива,
сердечна, як Наталка, про яку ви, паночку, так гарно вичитали. Простіть мені, паніматко, — вклонилась перед Парасковією Леонтіївною — заслухалась, а діла, що ви загадували, ще не зробила
Мати мовчала. А Іван Петрович ще раз погладив сиве волосся Одарки і тихо, зовсім тихо сказав:
— Спасибі! Великеє спасибі!
Стара дивувалась: за віщо їй дякує пан

читати