Завантажити

наревтись, бо й повіки були червоні.
Вона спинилась у порозі, прихилилась до одвірка, як сирота, нізащо не згоджувалась пройти далі й сісти, уперто повторювала: “Не піду звідси, поки... ролі не дасте. Не піду...”
— Якої ролі?
— У ...“Полтавці”.
— От маєш... Там же всього дві жінки.
— Чим я завинила? Чи граю не так? І... чи все вже зовсім забуто? — Голос її бринів струною, що ось-ось мала Урватись. — Ми ж, здається, починали разом. І тоді я була незамінна...
Вона говорила правду: в роки аматорства Катя Нальотова була героїнею всіх п'єс, які вони разом ставили, а він, як водилось, героєм... З нею було гарно, затишно, правда, дружба їхня не переросла у щось більше, значніше, але ніщо не забувалось.
Вийшов з-за столу, майже силоміць всадовив її в крісла, сам сів напроти. Довго дивився на її трохи розповніле і по-своєму ще вродливе обличчя. А воно то блідло, то залива
лось рожевою фарбою. Що він мав їй сказати, чим втішити? Поки що нічим, і не тому, що не хотів, існували речі, які від нього не залежали. Театр — той вид мистецтва, де вік актора мав певне значення, і хотів того директор чи ні, а мусив декому вже відмовити грати молодих, не всі актори помічали, як старіють, а театр, глядач мстили за це жорстоко, нікого не жаліючи. Це мусила знати і Нальотова — розумна, порядна і не слабка волею жінка. Пряженківська молодша від неї на цілих десять років, і голос у тієї кращий, і грає та емоційніше, повністю віддаючись грі, сказати ж це саме про Нальотову не можна. Грає вона більш холодно, розсудливо, і голос набагато слабший. І все ж відмовити їй язик не повертався, бракло сил. Ні, він не зміг до кінця витримати роль директора і... не відмовив їй.
— Коли хочеш грати в “Полтавці”, то єдине, що можу запропонувати, — роль Наталки.
— Боже, та я з радістю! — похопилась Нальотсова.
— Не поспішай. Ти готуватимеш її разом з Пряженківською. Угаров і Павлов, до речі, згодились дублювати деякі ролі.
— Я теж... згодна.
Нальотова, мабуть, про це і мріяла, розуміючи, що ролі у Тетяни, коли вже дали, не відберуть, крім того, Тетяна не з тих, хто добровільно щось віддає. Нальотова кинулась на шию директорові, зі сльозами на очах дякувала йому за довіру.
— Я все зроблю! Ось побачите. Мені до душі Наталка. Я її неначе весь час бачу, чую. От хочете — заспіваю одну з її пісень?
— Пізніше і не тут.
— Ви побачите, я старатимусь!
Хода її одразу стала легкою, ніби за плечима виросли крила. У порозі ще раз спинилась, низько вклонилась і вибігла з кабінету. Ще одна щаслива, подумалось, ну і що ж — хай буде їх більше, тільки б змога була допомогти їм у цьому. Ось напише ще одну п'єсу, знову будуть розмови, нарікання, але ж, мабуть, театр без цього не існує. Театр — це люди, один на одного не схожі, різні уподобання, смаки, зі всім оцим треба рахуватись, якщо ти директор театру, а тепер ще й режисер, і автор... А що ж воно буде, Що первістку його чекає? Ось це найбільш хвилювало, бентежило, не давало ні хвилини спокою.
Приходила і Барсова. Ця не плакала, нічого не вимагала, сказала лише, що теж не проти когось дублювати у “Полтавці”, причому кого завгодно, хоч і возного. Обоє посміялись, але довелось згодитись: вона дублюватиме Алексееву в ролі старої Терпилихи, а в новій п'єсі (про неї вже встиг роздзвонити Угаров) їй віддадуть єдину роль жінки.
Городенський в кінці дня приніс ескізи декорацій до “Полтавки”. З ним разом прийшов Барсов, і Щепкін зазирнув. Один доводив, що треба ставити справжню селянську хату, інший — малювати хатній інтер'єр, а Городенський мав намір вулицю показати і куточок хати — оце і вся, на його думку, декорація, проста, дешева і повністю відповідала б духу п'єси. Сперечались, не слухали один одного, доводячи своє; наслухавшись доказів “за” і “проти”, директор врешті помирив усіх, давши згоду робити декорації за ескізами Городенського — він і сам схилявся до думки останнього.
Репетиції почались третього дня ранком. Цього настійно вимагали лицедії, вони згодні були починати і раніше, аби і після обідньої перерви взяти участь у репетиціях паралельної вистави. На репетицію сходилися всі, відсутні були лише хворі або зайняті чимось невідкладним, навіть Мефодій, приткнувшись десь у куточку, сидів і слухав, благо, топити зараз потреби не було.
Минув місяць напруженої праці. Ще один місяць сплив за водою. За цей час театр всього набачився і наслухався, були і сміх, і сльози, випадали і погожі дні, а потім знову йшла смуга невдач.
Невдало поки що виходив на сцену Микола. Не таким метким у цій ролі здавався Городенський. Спробували Павлова, в нього виходило ще гірше, і знову взялися за Городенського. Тут потрібен був малюнок звичайного сільського хлопця, у якому, ніби у фокусі, збігалось все — і меткість, і доброта, і хитрість, він повинен був співати і колесом ходити по сцені. Іван Петрович показував, як це робиться, грав, співав, бігав, вертівся

читати