Завантажити

хтось дозволив собі шепнути сусідові, і шепіт той почули в залі: “Тепер, певно, і сам зволить пожалувати”. “Сам” — звичайно, ніхто інший, як генерал-губернатор. Він обіцяв вшанувати театр своєю присутністю, але, як видно, затримувався, і все ж його чекали, надіялись, що приїде, мав приїхати: все ж, мабуть, цікаво подивитись лицедійство, яке своєю владою дозволив (про це на кожній афішці зробили позначки: “Дозволено правителем...”). Ніхто, звичайно, про приїзд князя не оголошував, та і для чого? Те, що він мав приїхати, розуміли і глядачі, й актори, терпляче чекали, хоч вже добре звернуло на сьому.
Осінній день короткий. Після шести вже добре сутеніє, тому Мефодій, зразу ж, як тільки годинник у фойє пробив шість, запалив обидва масляні ліхтарі біля головного входу. Жовте світло впало на вологу театральну площу, освітило два кола перед під'їздом, вихопило із сутінків дах будинку, що стояв по той бік площі — тепер тихий, неосвітлений, бо всі до одного його мешканці — лицедії — нині були в театрі: і ті, хто зайнятий у спектаклі, і незайняті теж. Мефодій повинен був, як тільки загледить княжу карету в кінці вулиці, зразу ж доповісти пану Імберху, а той послав би когось до директора. Останній не мав часу стовбичити у під'їзді і виглядати високих гостей, вважав за краще ще раз оглянути сцену, декорації, зазирнути в кімнати до акторів, може, когось підбадьорити перед виходом на публіку, подивитись костюми і грим. Як потім виявилось, все це було зовсім не зайвим.
Городенський, що грав Миколу, парик свій так поправив, що виглядав у ньому не простим хлопцем-бурлакою, а нагадував когось із протоколістів генерал-губернаторської канцелярії. Петрові — Барсову порадив сорочку свою добре, поки є час, прим'яти, бо виглядала більш ніж треба охайно, ніби тільки-но випрана і випрасувана. “Він же з дороги, твій Микола, то мусить бути і в поросі, і зайвою латкою на штанях світитиме,” — порадив акторові, Медведєв на око потрапив — у вузеньких штанцях, капелюшку, з паличкою в руці. Возний як возний, але ж надто молодий, той, що в спектаклі, повинен бути старшим — довелось допомогти Медведеву “зістарітись” на кілька років, покласти більше гриму.
Всі лицедії були більш-менш спокійні, особливо гарно почувала себе Алексеева. Невисока, вбрана у сільську одежу, вона здалась Іванові Петровичу звичайною сільською жінкою, і в першу хвилю, побачивши її у коридорі, не впізнав і хотів вже спитати, як вона потрапила сюди, хто привів її, і схаменувся — на нього дивились спокійні, ледь усміхнені очі актриси.
— Не впізнали?.. З вашого дозволу я трохи додала у свій туалет, ходила на Мазурівку з Тетяною вчора...
— Впізнав, і добре, що ходили. А як почуваєте себе?
— Як завжди перед першим спектаклем... А ви, пане майор, як?
— Спасибі, добре.
Був вдячний актрисі за слово підтримки. Дивлячись на неї, переконувався: жити ще можна, і нічого страшного нема, все обійдеться. Алексеева належала до тих акторів, які могли грати в яких завгодно обставинах: на ярмарку, в тимчасовому наметі, нехай би дощило, над головою кололось небо — все одно. Цього не можна було сказати про Щепкіна. Михайло сидів як на розпеченій сковороді. Роль він знав, краще від інших знав і мову, і все-таки хвилювався.
— Я провалюсь, — повторював, — от побачите, провалюсь.
— З чого б це?
— Передчуття таке... Мені Угаров натякав, що від того, як гратиму, доля моя залежить. Князь дивитиметься, і якщо не сподобається... Ет, що там... А він вже тут, приїхав?
— Ще ні, та, мабуть, приїде. Але що ж тут, голубе, страшного? Чи ви не грали при ньому? Все було добре. Доля ж ваша вже вирішена. Угаров наш, як завжди, щось наплутав: чув дзвін, та не знає, де він. Вам дадуть відпускну, вірні люди говорили.
— Після спектаклю?
— Цього не скажу. Та хіба ж не однаково?
— Для мене — ні... Тепер знаю: провалюсь.
— Не впізнаю вас, Михайле. Заспокойтесь, адже ви все знаєте, не раз і не двічі ми в цьому переконувались. Все обійдеться.
Котляревський заспокоював актора, а сам хвилювався, як дитина: справді, як сприймуть виставу глядачі, дорогі земляки його? Хтось колись сказав: у рідному домі й стіни допомагають. Може, комусь і допомагали, а ось він вже не раз переконувався в протилежному; скільки собі ґуль набивав об ті стіни. Коли б опера йшла, скажім, десь у Чернігові, Харкові чи Києві, він би поклався на долю — і по тому, а тут, у Полтаві, у рідному домі, перед очима друзів, знайомих (їх півміста), цехових майстрів (їх він теж добре знав), нікуди не сховаєшся, кожен рух вони помітять, по-своєму оцінять, і нехай тричі знайомі, але вони — глядачі — не зрозуміють роздумів, його мучеництва і, коли що не сподобається, освистять, закидають гниллям, ославлять на весь світ, хоча при зустрічі будуть люб'язни ми, висловлять навіть співчуття... І все ж таки він не може дозволити собі і найменшого послаблення. Стисни, мосьпа-не, серце в кулаці — і терпи, ще й інших підтримуй. усміхайся,

читати