Завантажити

колихнулась куліса — і на сцені з'явилась дівчина, постояла, озирнулась і пішла до річки з відрами на коромислі. У березі спинилась опустила відра на землю. Не поспішала брати воду. Знайома і незнайома. Пряженківська — і не вона, зовсім не схожа. Личко засмагле, запаска, разок намиста, коса на білій сорочці, шитій хрещиком, відливала щирим золотом. Пряженківська не схотіла ні фарбувати її, ні брати парика і лишилась зі своєю власною косою.
Зал притишено дихав, ревно слідкував за кожним рухом актриси — такої звичайної, що можна було подумати: це справді і не актриса, а проста дівка, схожа на багатьох інших молодих полтавок з Мазурівки чи, може, з Панянки.
Дівчина зітхнула і, задивившись на Ворсклу, на далекий шлях, що послався за рікою, заспівала.
Пряженківська володіла гарним голосом і вміла його подати, вміла і себе показати, і глядач це швидко зрозумів і оцінив, але поки що ніяк не виказував свого ставлення ні до актриси, ні до її пісні: хто зна, що буде далі, чим закінчиться дія?.. А пісня, чиста, як сльоза, дзвеніла і дзвеніла в притишенім залі, полонячи серця щирістю і задушевністю, безмірною тугою за щастям, воно відлетіло від бідної, що, як билинка у полі, сохне без милого “у рідній сторонці”.
Закінчилась пісня. Після невеликої паузи Наталка заговорила. У Пряженківської був невеликий російський акцент — не раз вказував їй на це Іван Петрович, вчив розуміти і відчувати слово, і все ж акцент лишився, та він не псував гри, навпаки, робив її привабливішою, м'якшою.
Між тим починалась нова ява, друга...
Котляревський стояв за кулісами; нікого з ним поруч не було, і тому ніхто не міг бачити, як він сам сприймає кожне мовлене актрисою слово. Очі сяяли, а обличчя строге, кожна риса на ньому — увага і пильність. Щоб руки не тремтіли, міцно зціпив їх перед собою — і так стояв, закритий кулісами, ледь похитуючись, високий, не по роках стрункий, по сивій скроні стікала ледь помітна прозора крапелина, проклала собі дорогу по сухій щоці, за нею побігла ще одна і зникла, упала на білосніжну шовкову хустку, що нею огортав шию.
Що далі? Все тільки-но починалось... А серце щеміло. Нехай би заспокоїлось. Та чи накажеш йому?
Ось-ось мав вийти на сцену возний. З Медведєвим, який грав цю роль, довелося працювати окремо, так само, як з Тетяною і Щепкіним. Актор не без таланту, ніяк не міг оволодіти мовою — покрученою, пересипаною канцеляризмами, книжними староруськими вкрапинами, і коли, нарешті, заговорив, вільно, легко, то була і його, режисера, перемога. Та то ж все було на репетиціях, а чи зуміє він тут — перед очима найвищого судії — глядача — не розгубитись, взяти себе в руки, нічого не забути? Було б жахливо, коли б таке сталось. Проте страхи ці — хай буде благословенним небо — виявились даремні. Медведев не підвів, впорався з роллю, хоча окремі накладки і були: не в той бік повернувся, занадто швидко, легко зробив перші кроки, та це ніхто, крім режисера, не помітив. А далі все пішло, як і належало.
З першими словами возного в залі нічого не змінилось, та коли хтось зауважив: “Хлопці, та це ж писарчук Перебрехенко!”, інший — “ні, це Патлаєнко з магістрату”, як в залі розлігся регіт, оглушливий, ніби розверзлась покрівля театру і пролилась злива.
Регіт, однак, зразу і вщух, як і виник. Возний співав знамениту свою пісню, і ледве він закінчив її, як оплески сколихнули тишу, плескали, більше на галереї, і в партері не відставали.
На сцену між тим виходив виборний. Починалась нова ява.
Ніхто, навіть сам режисер, не чекав того, що побачив. Це був справжній виборний, подібний до багатьох інших, яких можна було зустріти чи не в кожному селі губернії. Все в ньому було достовірне: і хода, і костур, і шапка, і манера триматись, і пісня. Остання покорила усіх, дехто вже підспівував старому, повторював за ним “дід рудий, баба руда, батько рудий, мати руда, дядько рудий, тітка руда...”. А він, ледь підтанцьовуючи, йшов собі по сцені, говорив з возним, пізніше сватався, сперечався, випитував у возного, як той розмовляв з Наталкою, остання сцена особливо сподобалась. Зал захлинався сміхом від кожного слова і репліки, добре розумів, про що йде мова, коли возний співав “Каждому городу нрав і права” і разом з виборним “про долю людськую”, яка, як у пісні співається, сліпа...
Слідкуючи за дією, Котляревський не міг не бачити, що робиться в залі. Він одразу спостеріг, що кожне слово актора не щезає безслідно, багатьма сприймається близько до серця, звичайно, не всіма однаково. Скажімо, князь і його сім'я сміялись до сліз, коли возний вів розмову з Наталкою, а потім усмішки на їх обличчях вже не помітив. Зате в залі, особливо ж на галереї, третю яву сприйняли зовсім інакше, тут кожне слово повторювали, ніби воно було сказано не автором п'єси, а самими глядачами, ніби це слово завжди жило в людях.
У перерві майже ніхто не виходив у фойє, терпляче чекали продовження дії. Котляревський не вийшов до залу теж, у своїй кімнатці

читати