Завантажити

Що робиться на білому світі!
— Ваша правда, — сказав Новиков.
— Що ж робити? Ви знаєте?
— Такі питання не так просто вирішуються, мосьпане. Але є люди... — Новиков пильно дивився на Котляревського. — Є люди, які давно вже думають над тим, як змінити теперішній лад, щоб народи зітхнули вільніше.
— І хто ж вони — ці люди?
Новиков відповів не зразу. Котляревський терпляче ждав.
— Деяких ви знаєте. Служать. Один із них при князі. У нас, у Полтаві.
— Ви маєте на увазі Муравйова-Апостола?
— Так. І його брата Сергія. Але є й інші. Вони давно хотіли б, шануючи ваші погляди, поговорити з вами... Приходьте, Іване Петровичу, завтра до мене. Увечері, о сьомій.
— Добре, прийду.
Котляревський задумався. Те, що пропонував Новиков, привабливо і... тривожно. І не новина... Іван Петрович не сліпий, і слух у нього поки що добрий. Відвідуючи масонську ложу, він розумів: Новиков, який в ложі вважався майстром, тобто керівником ложі, надто стриманий, але інколи пробує сказати дещо більше, значніше. І це члени ложі розуміли, хоч, можливо, й не всі. Іван Петрович, проте, мав своївласні погляди. Він не поділяв думок про крайні заходи. Не раз говорив про користь освіти, підкреслював потребу навчати простих людей грамоти. Правда, життя нерідко ставило перед ним нерозв'язні питання, і тоді серце краяли умніви: чи тільки освіта є метод полегшити тяжку доли простої людини? Хіба однією освітою допоможеш — такім, як Лаврін Плахотниченко, коли він не має головного — волі? Або чи зміниш на краще його пана?
Аіе ж як треба діяти, щоб полегшити жахливу долю всіх нещасних? Закликати гнобителів на суд усього суспльства? Привернути увагу сильних світу цього до сліз;их скарг пригнічених? Не раз, терзаючись такими думіами, звергався до самого правителя краю князя Рєпніна і той, прислухаючись до його прохань, а може, ще й тому, що позсюдно росло обурення проти поміщиків, ще в ліпні вісімнадцятого року відписав государеві листа і просів дозволити скликати місцеве дворянство на раду, щоб спільно урегулювати розміри селянських податків і надати селянам хоч які-небудь особисті права. І правда: Рєпін скликав полтавських душевласників, говорив з ними, мовляв. І що ж? Усе, усе лишається, як і було, якщо не гірше.
— Про що думаєте, Іване Петровичу?
Новиков, уже зодягнений, з шапкою в руці стояв поруч.
— Куди ж ви? А снідати?
— Дякую. Треба князя побачити якомога скоріше. Самі розуієте — не можна часу гаяти.
— І все ж таки жаль... Ну що ж, завтра буду у вас... Як домовились.
— Жду.
Іван Петрович провів гостя майже до собору і, попрощавшись, ще раз пообіцяв не забути й конче бути завтра у Новикова в його новому домі на Дворянській.
Після того як Новиков пішов, не працювалось. Не міг забути розповідь Плахотниченка. Якби не пообіцяв правитель канцелярії потурбуватись про цього нещасного, він би сам, усе залишивши, поїхав до генерал-губернатора, але Михайло Миколайович — людина діла, і це трохи заспокоювало.
Зачорними ґратами каміна палахкотіли, вистрелювали золоши зірочками соснові полінця, у відкриту пащу димоходу тяглися вогненні струмки.
Що ж збирається розповісти йому Михайло Миколайович? Для чого запрошує до цієї бесіди і Муравйова-Апостола, та не одного, а жде до себе й молодшого — Сергія Івановича, відомого своєю освіченістю, розумом і різноманітними талантами, до того ж якимсь чином причетного до горезвісної історії з семенівцями21 . Був він у Полтаві і взимку, приймав його Михайло Миколайович у себе вдома, але тоді Івана Петровича не запросили, хоч Новиков якось і проговорився про гостя. А тепер...
Чув, і, звичайно, не раз, як говорять у полтавських будинках про батька братів Муравйових — онука гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, від нього ж бо приставку до прізвища успадкував Іван Матвійович. Всі вважають його не тільки володарем зразкових маєтків у Миргородському повіті, але — і це найголовніше — він господар найбагатшої на Україні бібліотеки. Дні свої проводить у постійних учених заняттях вітчизняною історією і пише; навіть сам Карамзін з ним рахується, а в минулому ця високоосвічена людина — талановитий дипломат, а нині — сенатор, що попав у монаршу немилість.
Мотя нагадала, що сніданок на столі і, мабуть, уже зовсім холодний — чи не підігріти? Він же наче й не чув. Вона нагадала ще раз, і він сказав, що снідати сьогодні не буде, вип'є чого-небудь холодного, та й по тому. Йому треба піти, у нього невідкладні справи в лікарні, ні, він не хворий, йому треба ще раз зустрітися з Лавріном і розпитати про все докладно. Іван Петрович похапцем зібрався, подивився на себе в дзеркало, як лежить шинеля, чи все як слід, і, залишивши на превелике незадоволення Моті весь сніданок на столі неторкнутим, вийшов.
На Пробойній вулиці раз у раз зустрічалися знайомі, неквапно проїхав у кареті генерал Білуха-Кохановський, висунувся з віконечка й привітно закивав

читати