Завантажити

брати у неї маленькі, а батько слабі. Устигнути б зілля приготувати, потім кулешу зварити на сніданок, узвару та киселю вівсяного на обід, а на коржі натерти картоплі й змішати з мукою. З цим вона впорається швидко... А тепер ще й Влас зі своїми кониками. Утік з дому, казав, що батько послали, обіцяв скоро повернутись, щоб на роботу до панського двору встигнути. А поки що немає його — і на душі тривожно: ану як запізниться? Жди нової біди. Сусіди вже поснідали й подалися: хто коноплі тіпати, хто — на панський тік молотити або прибирати стайні, годувати панських корів та свиней. І їй би треба — коноплі за неї ніхто не стіпає. А як піти? Батько такі хворі, вогнем горять.
Олеся протопила в печі, зварила того-сього, напоїла батька тепленьким зіллям — настоєм звіробою, із того, що принесла бабуся Секлета. Випили батько одну ложку, а більше не приймають, вона вже й просила їх, а вони не можуть. І все дивляться на неї і на Василька, а в очах стільки болю й любові, що Олеся не може сидіти, взялася знову витирати миски, хоч вони й сухі, а сльози, як горох, так і капають на руки, на сорочку, пропікають, палять верце. Немає в неї дорожчої людини за батька, вони і покартають, вони й пожаліють, один батько не зляїались і пішли до пана просити, щоб залишив Олесю вдода, не продавав Кушніренкові, не віддавав у солдати Тимка. А що з того вийшло? Горе, й тільки. Якби знала, не пустила б. Але була надія: може, змилується пан. А він ніби сказився, погрожував із світу звести.
На хвилинку присіла на грубо збитому ослінчику, а Василько виліз з ногами на лавку і старанно виводиті пальцем по шибці: малює; і що в нього виходить — не зрозумієш.
На мить тінь падає на вікно, Василько притулився носом до вікна й відсахнувся:
— Осавула!..
Панський прикажчик Кузьма Роговий, якого в сілі навивають осавулою, штовхнув чоботом ворота і, в'їхаїши на подвір'я, пужалном постукав у раму:
— Гей, там! На роботу час!
Ніхто не обізвався. Роговий постукав дужче — задрижали маленькі, не примащені до рами шибки.
— Поглухли, бісові діти?! Ось я вам!
Він скочив з капловухого коника, прив'язав його до тину й рушив до відчинених дверей; не розрахувавші, зачепився лобом об низький одвірок, люто вилаявся, вхопився за ґулю, що вискочила:
— А щоб тебе, сатано! — Рвонув двері в хату: — Дай води!
Олеся — ні жива ні мертва — знайшла кварту, зачерпнула у відрі:
— Нате.
— А рушник?
— Он висить.
Стягнувши рушник із жердки, Роговий намочиї його і приклав до гулі. Хвилину морщився, плювався, а коли біль притих, витріщився на Лавріна:
— Вилежуєшся?
Лаврін не відповідав, мовчки, зціпивши зуби, дивився на осавулу. Злякано втупилися в нього Олеся і Василько.
У Рогового обвислі червоні щоки от-от тріснуть. Єдиним оком, захованим за навислою бровою, обмацав схилену голову Олесі, ковзнув по руках і похилих плечах, довше зупинився на товстій косі. На якусь мить на обличчі прикажчика мигнула усмішка, але тут же й розтанула: Роговий помітив холодний погляд Лавріна
— Я за тебе працюватиму? Вставай, лежню!
Олеся впала на коліна.
— Змилуйтеся, паночку, вони ще хворі, — заголосила. У них гарячка. Я за них зроблю, я справлюсь, ви не ду майте.
— Цить! — визвірився на дівчину. — Тобі іншу роботу призначено. Жди: як не сьогодні, то завтра відвезуть
— А з ким же вони залишаться?
— Залишаться.
— Краще б утопитися.
— Тепер поплач. Була б розумніша, то послухала б і прийшла до мене; тепер уже й за Тимком була б...
— То гріх-великий!.. Хоч не кажіть, — злякалась: почує батько — нової біди не минути.
— А чому ж не сказати? Пхе! Лаврін ворухнувся, зсунувшись, поповзла на долівкі ряднина, оголивши в чорних, кривавих смугах плече. Олеся схилилася над батьком, поправила ряднину, піднесл кварту з водою, змочила хусточкою губи.
— Що вам, тату?
— А хто тут гомонить?
— Та тут... — знітилась. — Привиділось вам.
Роговий, шпурнувши на лавку рушник, рушив до полуї
— То я, мосьпане. Ну, як — Прочумався? Тепер збирайся...
— Та встати не можу.
— Може, тобі допомогти?.. У мене швидко. Ти мою руку знаєш.
Лаврін намагався підвести голову, але це ніяк не вдавалось, і він витягував суху жилаву шию, а голова, велика сива голова, залишалась на подушці:
— Добивай, бузувіре!
— І не погляну.
— Віділлються тобі наші сльози... До єдиної сльозинки.
— Піднімайся! — заревів Роговий, наливаючись кров'ю: він не хотів вірити, що такий велетень, як Лаврін Плахотниченко, не міг підвестися навіть після того, як його по-звірячому побили.
Роговий замахнувся арапником, але раптом перед ним виріс Влас.
Хлопчик, мабуть, біг і важко дихав, чоботи, подаровані Іваном Петровичем, взувати в таку негоду пожалів, і всю дорогу від Полтави до села човгав по калюжах у наскрізь промоклих постолах. Вскочив у хату

читати