Завантажити

набреше чого завгодно. “Господи, — молилася в душі дівчина, — пронеси й помилуй!”
Влас застиг біля печі, дивився на майора повними сонця очима. Що їм осавула? Побіг, злякався, лизоблюд клятий хвіст, як пес побитий, підібгав. Ось так! А пан? Що пан І йому, коли прийде, те саме буде! Сміливішого й дужчого ніж майор Котляревський, нема в цілому світі!
Василько також зацікавлено стежив за приїжджими Більше, зрозуміло, його вабив офіцерський трикутний ка пелюх і чорний хвостик на ньому. Зроду такого капелюха Василько не бачив. А пан офіцер, ніби навмисне, поклав свого капелюха на лежанці: мовляв, дивись-надивляйся досхочу, все тобі нині дозволяється.
— Іване Петровичу, пане майор, — тихо покликав лікар, — підійдіть лишень. — І ще тихше додав: — Поглянь те, це ж, скажу вам, нечувано! Хто таке витримати може!
— Немає слів, голубчику... Але емоції зараз — слабі помічники. Дійте і, прошу вас, швидше. Чи не можу я чимось допомогти?
— Ні, допомога ваша не потрібна. От би лише води теплої...
— Лесю, а не знайдеться в тебе водички теплої?
— Знайдеться. Я зараз. — Олеся хутко відсунула за слінку в печі, рогачем витягла великий глек теплої води поставила на ослінчик біля полу.
— От спасибі, дочко! — подякував лікар, а вона мале не зайшлася плачем: що за люди, за віщо дякують — за їхнє ж добро?
Лікар швиденько скинув з себе сюртук, закотив рукаві білої сорочки, розкрив саквояж і попросив Лесю дістатї чистий рушник.
Тим часом Іван Петрович, поки його приятель — лікар полтавської міської лікарні Андрій Опанасович — порався коло хворого, попросив Власа покликати фурмана. Хлопчина миттю вибіг з хати.
Прихилившись до одвірка, майор озирнувся і мимоволі зітхнув: ось так живе людина. Хата її — три кроки від дверей і стільки ж від печі до вікон. Дерев'яні лави попід стінами, глиняні миски й глечики, дерев'яний совок і діжа під полом, прядка в кутку, над нею — жердка, і на ній — драний кожух, плахта, а на цвяху, біля самих .дверей, — шапка. От і все добро. На подвір'ї — соха та борона, ступа під повіткою. Так жили сто років тому, так і нині живуть, а точніше — животіють його земляки. Досить походив він по світу за свій вік, чимало надивився, але такої вбогості бачити не доводилося. За які ж гріхи все своє коротке життя людина мучиться — від першого подиху до останнього?.. Котляревський відчув, як щось невидиме й холодне стискує серце. Зняв шарфа, глибше дихнув і нараз уловив запах ладану, він ішов від лампади, яка ледь світилась на покуті перед іконами. Ось у що вірять, чому поклоняються Лаврін і його діти! Богові! Його образ і ранком, і вночі перед їх очима: смутні неясні риси обличчя на плоскій, поїденій шашелем, дошці. Шматок обструганої деревини — ось він, бог, ось хто гнітить разом з панами та осавулами душу, все єство. Можливо, Михайло Новиков саме про це — про становище селян — і волів говорити? Може, і молоді приятелі його — брати Муравйови-Апостоли про те думають? Треба, вкрай треба говорити з ними саме про це. Але чи встигне він повернутись до сьомої години? Чи діждуться його брати Муравйови-Апостоли?
Зайшов фурман. Іван Петрович попросив його приготувати в кареті місце для хворого, якого вони повезуть до міста, нехай розстеле попону й жде: як прийде час, він гукне його. Вклонившись, фурман — молодий ще хлопець із дворових Новикова — вийшов.
Тепер лишилось зробити хорошу пов'язку і можна б їхати. Але Андрій Опанасович ще не впорався, хоч Леся й допомагала йому, правда, кожного разу, як тільки помічала на обличчі батька гримасу болю, готова була розплакатися, через силу стримувала себе; судомлено схлипуючи, подавала лікареві замість кухлика — глечик або навпаки, дістала із скрині ряднину, а треба було ще одного рушника, Андрій Опанасович просив Олесю не поспішати, заспокоїтися, вона покірно погоджувалась, та не минало й хвилини, як Котляревський просив Олесю відійти, не дивитись, вона ж уперто хитала головою: ні, стоятиме, ось тут, у кутку, а крім того, може ж, раптом знадобиться її допомога — хто краще від неї це зробить?
Дивлячись на дівчину, на бліде злякане обличчя Василька, що сидів на лежанці, схожого на галченя з тонкою шиєю і великою від того головою, на Власа, який приткнувся на порозі й ждав, готовий на першу вимогу бігти, щось внести, когось кликати, Іван Петрович відчув, як біль, неначе голка, входить у саме серце; не знаючи, що говорить, повторював кілька разів одне й те саме:
— Ви не бійтеся. Ми з Андрієм Опанасовичем заберемо вашого батька в лікарню, і йому стане краще. Ти, Лесю, і ти, Власе, будете провідувати його. Лікар вас пускатиме.. І не бійтеся, нічого поганого не думайте... У вас усе ще попереду... Все життя.
Сам не знаючи як спитав:
— А де ж ваша мати?
Олеся перестала схлипувати й тихо, майже спокійно, як про щось неминуче, відповіла:
— Преставились... Ще навесні. Вибирали картоплю у погребі на горі. Еге, в економії, і застудились. Погріб там

читати