Завантажити

мосьпане? Везти з собою хворого в лазарет, сперечатися з поміщиком, котрий неодмінно поскаржиться на вас князеві, а то й самому государеві чолобитну відпише... Ми б самі послали, як умовилися, завтра ранком чиновника із губернської канцелярії. Він би все, як належить, на місці влаштував і запросив би поміщика над прийом до генерал-губернатора. У вас же й своїх турботі доволі”.
З сухим шерхотом услід за каретою летіло листя, ліпилося до вузеньких віконець, але це не заважало спостерігати, як миготіли десь попереду у легкій тиші жовті, поки що слабкі, вогники в хатах на міській околиці. Ось високо піднятий шлагбаум, тінню пропливла й зникла перекошена набік будка.
В'їжджали в Полтаву.
3
Правитель канцелярії при генерал-губернаторові Михайло Миколайович Новиков прийняв гостей у своєму полтавському, недавно побудованому домі рівно о шостій. Час був не пізній, але на Дворянській вулиці, тихій і поки що мало забудованій, у таку пору рідко траплявся перехожий, і тому поява двох молодих офіцерів зразу ж привернула увагу, але тут же все й прояснилось: вони постукали в будинок пана Новикова, а до нього, як відомо, ходить чимало людей, бо господар — людина гостинна й сам не відмовляється від запрошень.
Новиков зустрів їх, зразу ж провів у робочий кабінет, наказав старому слузі нікого, крім майора Котляревського, якщо той раптом приїде, не впускати, бо він буде весь вечір зайнятий. Віддавши розпорядження, Новиков бур певний, що ніхто ні помилково, ні навмисне в коридор, що відділяв кабінет від другої половини будинку, не пройде. Старий слуга добре розумів свого господаря.
Велика квадратна кімната з вузькими стрілчастими вікнами, що виходили в зарослий сад, скидалась більше на робочий кабінет ученого історика чи краєзнавця, ніж на вишуканий кабінетик якого-небудь державного службовця. Особливо багато було книжок, не останнє місце на численних полицях і в засклених шафах займали французи, англійці, греки, римляни, німці й навіть китайці. Книжки були скрізь — на підвіконні, на кріслах, на столах, на підлозі, вільне місце лишалось тільки біля каміна, де палахкотів вогонь.
Можливо, інші здивувались би такій кількості книжок, але гості — молоді офіцери, — оглянувши кабінет, лишились спокійні, вони знали Новикова не перший рік і знали справжні його захоплення. Гості всілися в крісла, що їх запропонував господар, і деякий час мовчки спостерігали за його приготуваннями. Новиков зняв зі столу книжки й одніс їх у куток, на етажерку, потім, вибачившись, вийшов і за якихось кілька хвилин повернувся, а через деякий час прийшов слуга, поставив на стіл велику тацю а закусками, келихами й пляшкою вина. Гості — ад'ютант генерал-губернатора Матвій Муравйов-Апостол і його рідний молодший брат Сергій, що прибув напередодні з Василькова, де він служив у Чернігівському полку, — перезирнулись, одначе промовчали й лише після того, як слуга — сивий височенний дідуган з розділеною надвоє бородою — вийшов, багатозначно відкашлялись. Сергій Усміхнувся:
— Михайле Миколайовичу, що це ви збираєтесь робити? Я щось не розумію. Ми прийшли поговорити, а ви готуєтесь влаштувати... гм... чаєпитіе з угорським навпіл, чи як?
— Якщо не помиляюсь, майор повинен бути о сьомій? — спитав Матвій.
— Так. Але він, мабуть, затримається. Так що ми встигнемо.
— Ви хочете сказати, встигнемо з... чаєпитієм?.. Але ж розмова — насамперед, і майор, я чув, людина діла, — сказав Сергій, — може прибути й раніше.
— Навряд. Він виїхав несподівано... Отже, і закусити, і поговорити, й спалити всі мої папери разом з бібліотекою ми встигнемо, — сказав Новиков. Світловолосий, у простому сюртуці, що вільно лежав на його худих плечах, з білою нашийною хусткою, він був втіленням спокою й серйозності. Відповівши Сергієві, він узяв кришталевий келих, що сяяв гранями, і протер серветкою.
— Ого, — усміхнувся Сергій, — а ви злопам'ятні. Адже я не свою, а волю З'їзду виконував. Сподіваюсь, ви це пам'ятаєте?
— Пам'ятаю, але від цього мені не легше, мосьпане. Часом і тепер спадає на думку: для чого було поспішати? — Новиков узяв ще один келих. — Хто нам загрожував? І чому всім заважала “Зелена книга”? Хто знав про неї?
— Ви гадаєте — ніхто? — Сергій, мружачись, дивився на біле спокійне обличчя товариша: може, той жартує? Ні, Новиков був. серйозний як ніколи. — Ви зовсім не конспіратор, мосьпане. Де ви зберігали статут наш? Ось у цій Шафі. А згадайте, кому читали його? Змогли б ви поручитися за кожного?
— Поручитися, далебі, не завжди можна й за рідного брата. Але за друзів — я б поручився.
— Яка самовпевненість, пробачте на слові. Наша справа — свята, і торкатися до неї можуть люди, яких ми добре знаємо, яким віримо. Інакше нас жде поразка на перших же кроках. Інакше нас усіх, як семенівців, схоплять — і... прощайте, милі друзі, прощайте, мрії, і саме життя! А як ви думали?.. Скажіть же?..
— Одну хвилину, Сергію, — втрутився в розмову Матвій. —

читати