Завантажити

Що ви, справді! Ми ж таки полтавці, як і всі тут, і хотіли. б бути такими. І батько наш працює по силі й можливості, бо без цього життя собі не уявляє.
— Знаю, трохи знаю. Був би радий з ним познайомитись.
— Це не дуже важко. Ми запрошуємо вас у гості, і батько буде радий, — відповів Сергій.
— Одначе, гості мої дорогі, — озвався Новиков, — Може б, ви хоч ненароком звернули увагу й на господаря? Він жде, коли ви сядете за стіл і там продовжите розмову.
— У цьому домі завжди так, — сказав, усміхаючись, Іван Петрович, — тільки на поріг, так зразу ж і за стіл. Проте не відмовлюсь від чого-небудь гарячого, не зрозумійте мене по-своєму, пане господарю.
— Ні в якому разі. Як ви зволили висловитись — буде і гаряче, і до гарячого. Одну хвилинку, — Новиков, поки гості сідали за стіл, покликав слугу й щось шепнув йому.
Розмова за столом тривала далі. Вона торкалась останніх подій, про які говорила вся освічена Росія й Україна. Спершу мова зайшла про іспанські справи, потім Іван Петрович спитав Сергія, що він знає про події в Греції... Сергій, мов сподівався цього запитання, сказав, що їх полк готовий був виступити на допомогу грекам, які вели справедливу боротьбу проти турків, і деякі війська, як це відомо, вже підтягувалися до південних кордонів, але пізніше це припинилося й незабаром скінчилося зовсім. Тепер греки самі ведуть нерівну боротьбу проти ворога, важку, уперту боротьбу, і хтозна, чим вона скінчиться.
— А що тепер у Неаполі? Не чули? — знову спитав Котляревський. — Я давно не бачив газет свіжих.
— Погано. Дуже погано. Почали рішуче, а чим скінчили? Піддались на ласку переможця. Ось чим закінчили неаполітанці.
— Піддались? Нечувано! А як добре починали.
— Це сором — не вміти боронити святиню — свою землю. Тут вибору бути не може: перемога або смерть! А вони, ці нещасні неаполітанці, піддалися! Після цього вони заслуговують султана, а не тільки австрійців.
— Чому так суворо? — зауважив Новиков. — Вони воювали, поки могли. А потім... — Піддались?
— Та що ж могла вдіяти така невелика країна проти Австрії? — додав Котляревський. — Несумірні величини.
— Хай невелика, але сила любові до батьківщини повинна перемогти! — Сергій схвильовано стис руки. — Я не можу про це говорити спокійно, їх біль — мій біль.
Помовчали. Світло від канделябрів падало на стіл і на розставлені на ньому келихи, вази з фруктами, закуски, карафку з солодкою водою, чорну високу пляшку, на зосереджені обличчя: задумливе — Новикова, трохи меланхолійне — Матвія, уважно-допитливе — Котляревського, пристрасне, на якому ще залишались сліди внутрішньої бурі, — Сергія.
Молодший Муравйов-Апостол усміхнувся:
— Що у вас, Іване Петровичу? Над чим працюєте? Чув я у Санкт-Петербурзі — та про це говорять і у Василькові, — що ви закінчили поему. Одну із нових частин її читали, як про це я знаю, цим літом у домі вдови Державіна.
— Ви знаєте? — здивувався Котляревський. — Воістину, нічого на світі нема таємного, хоч що тут і ховати? Так, закінчую поему, та ніяк не можу поставити крапку.
— А ви рішучіше беріться за це... Треба, ой як треба побачити її повністю виданою!
— І я про це думаю, але ж де її опублікуєш? Навіть окремої частини нема де приткнути.
— Не кажіть. Ось скоро одержите звістку.
— Яку? Чи не можна уточнити, Сергію Івановичу?
— Охоче все розповів би вам, але не маю повноважень, пробачте.
Не бажаючи видаватись настирливим, Котляревський більше нічого не спитав.
— Розкажіть, будьте ласкаві, куди нині їздили? — спитав Сергій. Шануючи витриманість майора, навмисне перевів розмову на інше. — Нам господар цього дому розповідав, що ви кудись терміново виїздили, хоч могли б і не поїхати.
— Це так думає Михайло Миколайович, а я не міг. Від свого імені легше було б відмовитись.
— Виходить, щось серйозне?
— Не можна про це говорити спокійно. — Котляревський відчув у запитанні молодшого Муравйова-Апостола щиру зацікавленість, промовисті були і погляд Матвія Івановича, і тиха увага Новикова. — Одначе послухайте...
Іван Петрович все розповів.
— Це жахливо! — схвильовано заговорив Матвій Му-равйов-Апостол, як тільки Котляревський закінчив розповідати. — Жахливо, що все це дозволено і навіть прикривається законом.
— Це дикість, — підхопив слова брата Сергій, увесь білий, як полотно, — коли одній людині дано право називати іншу своєю власністю.
— А пригадайте, що Раєвський писав у записках “Про рабство селян”, — заговорив Новиков. Блідо-червоні смуги прорізались на його довгастому обличчі, а очі блищали синім вогнем. — “Дивлячись на поміщика російського, я завжди уявляю, що він випоєний слізьми і кривавим потом своїх підлеглих, а сама атмосфера, якою він дихає, просякнута зітханнями цих нещасних...”
Сергій мовчки слухав, то бліднучи до неможливого, то вогнем спалахуючи, і тоді гаряче полум'я заливало його юне,

читати