Завантажити

— Іван Петрович Котляревський. Майор у відставці, наглядач пансіону для дітей бідних. .
— Мабуть, слід починати з того, що майор — автор “Енеїди” й опери “Полтавка”.
— Так, з цього слід було починати. Але я не можу не відзначити, що, як вихователь юнацтва, він у високому розумінні слова — винятковий. До пансіону, який він ось уже понад десять років опікає, прагнуть віддати своїх дітей не тільки збіднілі. Пансіон готує молодих людей до університетів і художньої академії.
— Про це я чув.
— Ти навіть не уявляєш, брате, що це за людина, — втрутився в розмову Матвій. — Ти матимеш-справжнє задоволення, познайомившись і поговоривши з ним.
Сергій нічого не відповів, налив у келих трохи солодкої води й випив.
Не раз бував він у Полтаві, цього року — двічі, і ось, скажи ж ти, так і не довелось познайомитися з цією людиною, що так дотепно й справедливо висміяла сильних світу цього — від панів-землевласників до останнього судійського чиновника. Осміяні, вони бояться признатись, що попали в поему, і удають, ніби так і треба, і сміються, зціпивши зуби. А в народі, простому народі, сміються, аж за боки хапаються, і добре знають, про кого в ній мова, передають її з уст в уста, читають з пам'яті. Не раз про це доводилось чути в Хомутці і у Василькові, де стоїть його, Сергія, Чернігівський полк. Кращого способу критикувати існуючі порядки не можна навіть і уявити. Такий поет вартий цілої організації. Так, цілої організації! А чого варта його поема?! Її значення для утвердження мови цілого народу неоціненне. Це ж багатство, яке берегти треба, берегти й спиратись на нього...
— То ж як, Сергію? Що запропонуємо майорові? З хвилини на хвилину він повинен постукати.
— Що запропонуємо? — Сергій налив ще трохи в келих. Розглядаючи кришталеві грані на світло, відповів: — Я гадаю, з дороги йому б слід чого-небудь міцнішого дати, ніж те, що я оце покуштував. Що саме він любить?
— Жартуєте? — Новиков уважно подивився на Сергія: за жартом приховувалось щось інше. Але що?
— Ні, серйозно. Може, він любить угорське, яке ви поставили?
— Так, угорське.
— Я так і думав. Бо мені й Матвієві однаково...
— А коли все-таки серйозно, Сергію? — спитав старший Муравйов-Апостол.
— Добре, скажу. На мій погляд, майор тут, на півдні, в столиці українського краю, для нашого діла важливіший від багатьох інших, і було б добре, якби він став членом нашого товариства, але... — Сергій не квапився, роздумував. — Але, друзі мої, хто знає, що все ж таки важливіше: бути йому в організації чи лишатись поза нею? Як ви гадаєте?
Сергій уважно глянув спочатку на брата, потім перевів погляд на Новикова.
— Про це слід подумати, — сказав Матвій. — Відомо, що він сміливо виступає на захист знедолених, скривджених, не боячись накликати на себе незадоволення влади.
— Це надзвичайно важливо... Так! Так! А ви як вважаєте, Михайле Миколайовичу?
— Я не зовсім зрозумів, Сергію, але, здається, здогадуюсь.
— В одну організацію його, як мені відомо, вже прийнято... Причому не остання роль у цьому належить вам, Михаиле Миколайовичу. Ваш лист Нікітіну пригадуєте?
— Хто це? Ах, так, це секретар Товариства любителів словесності.
— Він... Так ось, чув я про це від осіб компетентних, що недавно побували в столиці. Звістка ось-всь повинна надійти й сюди, в Полтаву.
— Це було б добре і цілком заслужено, бо майор має на це право... Отже, ми вирішили поки що... — Новиков не договорив. Ввійшов слуга, вклонився;
— Його благородіє майор Котляревський Іван Петрович.
— Запрошуй. — Новиков усміхнувся; — Так і не домовились?
— А на мою думку, домовились. Невже треба пояснювати? — спитав Сергій і глянув на брата; Матвій мовчки хитнув головою.
Двері розчинились, і увійшов Котляревський. Немолодий уже, з сивизною, але на диво стрункий, очі уважні, трохи стомлені, проте, пильні, дивляться в саму душу.
Новиков хотів було познайомити Котляревського з Сергієм, бо саме з Сергієм той зустрічався вперше, але Сергій уже сам пішов майорові назустріч, майже підбіг до нього. І Котляревський простяг руку:
— Радий, сердечно радий бачити вас, Сергію Івановичу! — Голос у майора м'який, якийсь особливо теплий. “Так говорити може добра людина”, — подумав Сергій і щиро потис простягнуту руку.
— І я радий. Дуже радий, Іване Петровичу! Наслухався про вас багато, адже земляки ми з вами, одній землі присягали, однієї матері вітчизни діти.
Котляревський уважно дивився на Сергія — йому подобалось молоде відкрите обличчя, прямий погляд, простота і, разом із тим, чемність, невимушеність. Котляревський озирнувся на Новикова, що стояв тут же, на Матвія і, ніби запрошуючи їх у свідки, сказаві
— Приємно чути. Виходить, правду мені казали... Іван Матвійович, наш Вольтер, може пишатися своїми синами. І ми з ним разом.
— Це ви занадто, Іване Петровичу, — зніяковів Сергій. —

читати