Завантажити

невеличку паузу, скоса глянув на Івана Петровича й сказав: — Потім пан Гнєдич повідомив Товариство, що на його адресу надійшов пакет з творами, і він просить дозволу ознайомити присутніх з його змістом.
“А хто автор?” — спитав Бестужев. “Він — автор української “Енеїди”, уривок з якої ми торік читали на одному з вечорів “Вченої республіки”. — “Так це ж Котляревський!” — сказав Рилєєв. “Що ж ви, батечку, мовчали досі?” — спитав Глінка. “Я трохи прихворів, але сьогодні, якщо дозволите...” — “Так просимо!”, “Будь ласка!” — почулися голоси.
У залі все прийшло в рух. Кожному хотілося бути ближче до Гнєдича. Ми всі, тобто Бестужев, Рилєєв, Анічков і я, теж підійшли ближче до Гнєдича. Підійшов князь Цер-телєв.
Микола Іванович почав читати. Читав він, скажу вам, панове, чудово, нічого подібного, признаюсь вам, я досі не чув. І хоч мова здавалась декому незвичайною, Гнєдича розуміли всі, і навіть добре розуміли, він умів виділити де жестом, де інтонацією думку автора; у залі все частіше лунав сміх, сміялись тому, що не можна було втриматись.
Я, звичайно, разом з усіма хапався за боки й не міг, одначе, не бачити, що робиться в залі. Глінка, спершись на руку, мружився, немов йому заважало світло. Нікітін, Анічков і Рилєєв мало не плакали від захоплення. Цертелєв і Бестужев були стриманіші від інших, але князь, що добре розумів мову поеми, інколи зазирав через плече Гнєдича у зошит, ніби не вірив, чи все так записано, як читає Микола Іванович.
Передихнувши, Туманський потер високе, по-юнацькому чисте чоло.
— Що ж далі? — перехилився через стіл Матвій.
— Забули? — усміхнувся Сергій. — Я вам, коли хочете, нагадаю... Що, наприклад, сказав Бестужев, послухавши поему? А що вволив сказати Рилєєв? Адже вони не могли промовчати.
— Не тільки вони — майже всі говорили, хоч мені особисто запали в серце слова Бестужева й Рилєєва. — Туманський знову глянув на Котляревського. — Дозволите? Я скажу, хоч, може, і не зумію передати все як слід.
— А ви сміливіше, — попросив Сергій. — Тут вас ніхто не видасть.
— А я цього не боюсь.
— Тим більше, — доброзичливо усміхнувся Новиков.
— Так ось. Бестужев висловився в тому розумінні, що нічого подібного досі він не чув. Йому сподобались і мова поеми, і характер, і показаний у ній народний побут. Вперше народ український, сказав він, представлений на нашому вечорі ось таким твором, смію твердити, блискучим, незрівнянним. Але це деталі.
— Помилуй бог! Нас якраз і цікавлять деталі... Але що інші? Ну, хоч би Рилєєв? — допитувався Сергій. — Ви натякнули, що він теж говорив.
— О, так, він перший підтримав Бестужева. Він сказав, що Олександр Бестужев тисячу разів має рацію, а ви, Іване Петровичу, — перший великий поет України. І ще одно позабув, даруйте, ради бога. Коли прощались, пані Державіна зволила затримати Гнєдича й мене. Миколі Івановичу вона сердечно подякувала за справді артистичне читання й доставлені їй поемою задоволення і додала: “Жаль, що не можу бачити самого автора і сказати йому про все це особисто. Але, я певна, він про все дізнається і, як людина розумна й талановита, не образиться за таке відверте захоплення його роботою”. — “Ми постараємось усе передати, — відповів Микола Іванович. — Усе, що ви сказали, що сказали інші...”
Ніяково мружачись, ховаючи сором'язливість за вимушеною усмішкою, Котляревський, користуючись невеличкою паузою, звернувся до Туманського;
— Не сподівався від вас, поручику, такого багатослів'я, а ще ж і молодий; можна було б і утриматись від деталей...
— Простіть, Іване Петровичу, у наї, як ви знаєте, кажуть: за що купив, за те й продав, слова з пісні не викинеш. І то ж добре.
Котляревський розвів руками:
— Примусили старого червоніти... Те що зробиш? Прийшов у гості — терпи. Та це жарти. А якщо серйозно, то ніколи в житті такого вечора в мене це не було. Спасибі вам, друзі!.. І вам, поручику, за добру іість! Навряд щоб ближчим часом довелося мені побувати в столиці. Тому прошу вас, поручику, коли повернетесь, від мого імені щиросердо подякувати Миколі Івановичу Гнєдичу, вдові Державіна і всім іншим за те, як вони піставилися до моєї поеми. Передайте, що я високо ціню хнє слово. Коли б жив там, неодмінно брав би участь у вечерах. Серцем я з ними.
Муравйови-Апостоли, Новиков, стадий слуга Савелій, що затримався в кабінеті, Туманський пройнялися його хвилюванням. У цей час здавалось: Івіна Петровича слухають не тільки його друзі в домі Новікова, але і вся тиха, в полоні осіннього сну, Полтава.
Позабувши про все на світі, Туманський не вірив своєму щастю: невже й справді він сидить іа одним столом з автором знаменитих “Енеїди” й “Полтавки”, бачить його і слухає? Чи це не сон? Там, у далекоду Санкт-Петербурзі, у домі вдови Державіна він бачив і іув Рилєєва, Бестужева, Гнєдича, одного разу познайомився з Олександром Пушкіним — своїм однолітком, а тепер, трохи менше як два місяці після того, в

читати