Завантажити

але й на інших вулицях; окрім того, слід би подумати міській управі і про бруківку. Адже й досі в негоду по місту не пройти, калюжі та баюри такі, що не тільки не пройдеш, але й не проїдеш. Правду колись сказав поет, побувавши в Полтаві: “Похвала їй не потрібна, дайте їй скоріш бруківку”. Міська управа і градоначальник думають про що завгодно, тільки не про це. І він, Котляревський, не був, мабуть, достатньо наполегливий, коли говорив з князем про благоустрій рідного міста, і Новиков — мила душа — скільки разів обіцяв нагадати його світлості про потребу щось робити в цьому напрямку, а все забуває... Згадавши про Новикова, знову подумав, що конче треба якось дізнатись, для чого вчора той запрошував до себе. Сам обіцяв розмову, і не просту. Розмова відбулась, але не та, на яку натякав пан Михайло. Хитрує Михайло Миколайович, а може, не зрозуміли один одного?..
У лікарні Андрій Опанасович порадував доброю звісткою: Лаврін почуває себе набагато краще, могутнє здоров'я допомогло хворому стати на ноги, одно турбує Лавріна: доля дітей пан з ними вчинить усе, що схоче і тим помститься Лаврінові за його вільнолюбність.
— Вільнолюбність? Так і сказав?
— Не зовсім, але я зрозумів його саме так.
— Передайте ж йому, Андрію Опанасовичу, щоб не турбувався, сам князь обіцяв справою його зайнятись, так мені казали, в усякому разі... Отож, нехай поправляється. Пізніше зайду ще...
У пансіоні Івана Петровича чекали. Черговий помічник доглядача зустрів його при самому вході. З ним разом, не заходячи до себе в кімнату, Іван Петрович обійшов усі спальні, побув і на кухні. Під час обходу помічник розповідав про те, що сталось за минулу добу. Нічого, сказати б, особливого, всі здорові, лише Яків Замчевський відпросився був у гості до. своїх друзів — синів пана Новикова, і замість однієї години, як обіцяв, пробув у них до пізнього вечора. “Каже, не відпускали... І таке розповідає...”.
— Що саме? — Котляревський глянув на молодого свого помічника — колишнього вихованця цього ж пансіону Прісовського, що замінив два роки тому нагло померлого старого унтера Капітонича, — і здивувався. Прісовський мінився на очах, то бліднув, то червонів, поводився якось дивно, ніби й хотів щось сказати, і не зважувався.
— Кажіть же.
— Не знаю, як і почати.
— Та що скоїлось? Може, не в Замчевському справа? Може, хто занедужав? Еге, ось і вікно розбите. І досі не засклили? Мабуть-таки, хтось застудився, а ви мовчите? І лікаря не покликали?
— Ніхто не застудився, а винуватця ще не знайшли, але знайдемо.
— Ось цього робити не слід. Він сам знайдеться. З ким не буває? Хіба самі ви жодної шибки не розбили? Я про себе такого не сказав би... Так оце те, чого ви не хотіли мені розповідати? Чи вам не сором, друже мій?
Прісовський почервонів, благальне глянув на Івана Петровича:
— Пробачте, бога ради, Іване Петровичу, я ж хотів про інше. Замчевський — він приніс це від Новикових — розповів, що вчора вам привезли з Петербурга повідомлення, що вас... прийнято до Вільного товариства любителів російської словесності. Але якщо він це вигадав... тоді ми...
— Нічого не вигадав, звідки ви взяли?..
— Так це правда?!. — Прісовський засяяв. — А я ж йому не повірив... Це ж радість для всіх, бо ж ви для нас усе: і батько, і порадник, і друг.
Котляревський спинився, поклав руку на плече Прісов-ському:
— Не треба так... А за добре слово — спасибі!.. Одначе я піду до себе. А ви догляньте, щоб вихованці вчасно поснідали та на уроки не запізнювались.
Збентежений не менше, ніж молодий помічник, Котляревський пішов до себе в кімнату.
Ранком просторі коридори завжди тихі, немов ще сонні, а сьогодні вони чомусь урочисті, святкові, прибрані, пахнуть свіжістю, натерті до блиску підлоги, у вікна ллється сонце, затоплює кожен куток, грає на картинах і портретах, що розвішані вздовж стін. Служник пансіону, відставний .солдат дядько Гаврило кладе в грубку дрова обережно, щоб не потривожити тишу зайвим стуком. Побачивши доглядача, він пробує підвестись, але майор просить лишитись на місці, сідає з ним поруч і питає, як сторожувалося минулої ночі, чи не помітив чогось особливого.
Гаврило крутить рудий вус, робить його гострим, як швайка, стріляє оком на майора і розважно розповідає, що чергування в нього завжди проходить добре, нічого він ніколи не помічав, а в цю ніч, правда, старші вихованці довго не вкладалися спати, світили казенні свічки і не відчинили, коли він стукав до них. А взагалі все було добре. “Так що не звольте турбуватись, ваше благородіє...”
— Не так офіційно, дядьку Гавриле... Спасибі!
У своїй кімнаті Іван Петрович зняв шинелю. З першого ж погляду помітив, що на столі щось змінилося, позавчора він не залишав ось цього великого аркуша. Звідки ж він? Аркуш як аркуш, але геть увесь списаний віршами, і кожна літера, з якої починається нова строфа, розмальована.
Звичайно, це діло рук Якова

читати