Завантажити

Поки Іван Петрович збирався, Мотя внесла сніданок, поставила на стіл, і, як завжди, вклонилась;
— Поїжте, поки свіже.
— Дякую, але я, Мотю, поспішаю. — Одяг шинелю, зняв з вішалки капелюха. — Не сердься, до обіду повернусь. Та не забудь: може, кому знадоблюся — я в пансіоні.
— З богом! — Мотя непомітно перехрестила Івана Петровича, коли той уже переступав поріг. Так вона робила кожного разу, проводжаючи господаря в пансіон чи навіть до когось у гості, глибоко переконана, що хресне знамення та її щире бажання добра й здоров'я панові майорові зможуть оберегти його від усякої напасті, що чигає на людину в цьому світі майже на кожному кроці, починаючи від дня її народження.
Довго, доки могла, дивилась, як майор, легкий, як на його роки, ще по-молодечому стрункий, прямує по засипаній сухим листям стежці, що жовтим пояском оперізує собор. Стрічні, які поспішали до заутрені, побачивши пана майора, ще здаля перші вклонялись йому, він теж вітався, а з деякими, спинившись, і розмовляв, питав про здоров'я, кому як їздилось або торгувалось на останньому ярмарку. Майже кожний зустрічний був знайомий чи приятель Івана Петровича, а багатьом він був і порадник, і друг. Знаючи про це, Мотя розуміла, що нічого тут не зміниш, та й для чого? Таким був і таким, мабуть, лишиться пан -. майор, і якби раптом сталось інакше, може б, перестала його шанувати. І все ж таки десь підсвідоме, мимохіть ворохобились проклятущі ревнощі до кожного, хто звертався до нього, замірявся на його час. Траплялось, дехто приходив і без нагальної потреби, а скоріше заради простої цікавості — від цього теж не вбережеш — настирливі, безсовісні завжди об'являлись, і Мотя безсила була щось змінити, хоч і намагалася, робила все, що могла.
У своїй кімнатці, зачісуючись перед квадратним у чорній рамці свічадом, підгортаючи волосся під хустку, щоб не заважало під час роботи, мимоволі помічала, що, слава богу, не така ще стара, їй, либонь, понад тридцять, а вигляд має молодий, ніколи не даси їй стільки. І коса ще густа, і брови — чорні, дугасті — не злиняли, і вуста не зів'яли дочасно, а щоки горять тим особливим вишневим полум'ям, через яке інколи совісно й на вулицю вийти, стрічному в очі впадає, через нього, отой рум'янець, мабуть, і все її горе: деякі свахи, сором забувши, кроку не дають ступити. А їй ніхто не потрібен, нажилася зі своїм унтером — нікому такого щастя не бажає. Нині ж у неї, як у людей, є дах над головою, свої повсякденні, не такі вже й важкі, а скоріше приємні, турботи, є й людина, якій потрібна її турбота, і вона, Мотря Веклевичева, охоче, від щирого серця присвячує цій людині весь час, нехай у цієї людини є свій, не завжди зрозумілий їй, клопіт — однаково, вона житиме в цьому домі, нікуди не піде, бо й не уявляє собі життя десь на стороні, поза цим затишним будиночком на Соборному майдані у тихій, влітку зеленій, а взимку засніженій Полтаві, з веселим дзвоном церков по неділях, з ярмарками весняними й осінніми, з щедрівками на зимові свята, з вербною неділею навесні — з усім отим, що зветься рідною стороною, до якої приросла навіки серцем. Звісно, якщо господар сам відмовить їй у службі, тоді вже доведеться шукати собі місця десь на стороні, але все ж таки не далі, ніж у тій же Полтаві. А поки що вона тут, і .нічогісінько іншого їй не треба. І що їй нашіптування мазурівських кумась: як, прости господи, живеш під одним дашком з нежонатим мужчиною, і в ім'я чого вікувати вік свій одинокою, хоч би й удовицею, без сім'ї, без дітей?
Подумай, поки не пізно, поки не злиняли чорні бровенята, подбай про свою жіночу долю.
Не один раз — звичайно, коли господаря не бувало вдома — зазирали до неї свашки, ласкаві та божі, якими тільки голосами не співали вони, кого не раяли їй у “друзі на все життя” — і сусідських комерсантів, і канцеляристів, і навіть військових, якогось відставного гусара. Мимохіть усміхаючись (їй робилось раптом весело), слухала, не перепитуючи й не перебиваючи, красномовний словесний потік і, коли врешті свашка, стомившись, просила кухлик квасу, щоб промочити горло, вона, подавши той кухлик, скромно опустивши очі, відповідала: “Стара я для отого гусара, де мені з ним рівнятися, я жінка проста, бідна, до. того ж без приданого. Не трудіться більше...”
Прибравши коси, пов'язавшись білою хусткою, від чого вишневі спалахи на щоках стали ще яскравіші, Мотя пішла по господарству: на кухню допомогти куховарці, потім — у погріб, звідти — в комору. У дворі трохи затрималась, провела затуманеним поглядом чорний журавлиний ключ, що виринув із-за сонця на простір синього неба, почула прощальне “курли” й пожаліла їх — небесних мандрівників: куди летять, навіщо?
Коли повернуться додому? Чи вистачить сили для далекої дороги?..
Тим часом Іван Петрович, поминувши Пробойну й новий будинок, який недавно звів губернський суддя Тар-новський на розі Пробойної і Протопопівської, вийшов до лікарні. Добре було б, подумав, коли б такі будинки зводили не тільки на Пробойній,

читати