Завантажити

свіже обличчя. Він мав щось сказати, але, хвилюючись, не міг і, тільки трохи заспокоївшись, сказав:
— Прийде час, панове, і над головами всіх оцих душовласників гряне страшна кара. Усі сльози сирітські, вся кров невинних упаде на їхні голови. Це неминуче, як день зміняє ніч!
— Що ви, мосьпане! Освічені люди цього не допустять, — озвався Котляревський. — Адже може пролитись багато крові.
— Освічені кати ні в чому не поступаються неосвіченим, а якщо хочете, вони набагато жорстокіші. Ви не згодні зі мною?
— Ні, я не про те. Я про користь освіти. Вона дуже потрібна, бо неосвіченість — причина всього нашого лиха.
— Як на мій погляд, неосвіченість — наслідок, а причина в іншому, її шукати треба в суспільних порядках, що існують... Я поважаю ваші погляди, Іване Петровичу, — сказав Сергій, обережно торкаючись руки майора, — але мене важко переконати, тож не будемо про це... Я хочу сказати про інше. Ваше добре діло, якому ви присвятили життя, ваша поема “Енеїда” й опера “Полтавка” — хочете ви того чи ні — допомагають знайти відповідь на питання, де причини нашого лиха... Головне — ваші твори допомагають людям пізнати себе; всім тим нещасним, які не бачать сонця, допомагають відчути свою людську гідність, вчать стійкості й віри в свою долю. І це — повторюю — найголовніше в вашій роботі... Ми всі тут, здається, ще не старі люди і можемо назватись молодою Росією, отже, Іване Петровичу, перед вами — молода Росія, вона щиро вдячна вам за вашу добру, чесну роботу, вона ніколи не забуде, що ви зробили для її майбутнього...
Вражений до глибини душі, Котляревський слухав. Так просто й так проникливе ще ніколи й ніхто не говорив про його творчість, її значення.
Іван Петрович потис руку Сергієві і, усміхаючись, сказав:
— Спасибі на доброму слові! Слухаючи вас, я, здається, і сам помолодшав. Тільки навряд чи заслужив я. Є поети й кращі. Мені лишається ще раз висловити вам сердечну вдячність і відкланятися. Був радий познайомитись. Сподіваюсь, ще не раз зустрінемось.
Втрутився Новиков:
— І не думайте. Все на столі дожидається. Прошу всіх. Візьмемо по чарці. Чи схочете образити?
— Та що ви! Охоче підніму чарку за вас, друзі мої! — сказав Котляревський. Новиков налив чарки.
— Хай усе буде добре! За вас, Іване Петровичу! — промовив він тихо.
Котляревський відчув у словах і поведінці Новикова щось незвичайне, його друг говорив одно, а розумів дещо інше: здивовано глянув на господаря, той зніяковів, але тут же, оволодівши собою, підняв чарку:
— За все те, що сказано тут, не гріх і випити. Отже... Але випити ні гості, ні господар не встигли. Увійшов старий слуга Новикова, спинившись на порозі, оголосив: пожалував ще один гість, якому неодмінно треба господар. Гість твердить, що прибув з самого Санкт-Петербурга. Нехай пробачить Михайло Миколайович, але він, старий слуга, впустив приїжджого, і той жде в передпокої...
Гість був офіцер. Зовнішній вигляд — густо припалі пилом чоботи, досить прим'ята шинеля, обвітрене, аж засіверене обличчя — красномовно свідчив, що пробув він у дорозі не одну добу, і тільки невідкладна справа змусила його постукати до зовсім незнайомих людей, якщо він дозволив собі в такому вигляді з'явитись у порядний дім, та ще й пізнього вечора.
Чітко звівши високі каблуки докупи, гість відрекомендувався:
— Туманський. Василь Іванович. Поручик. Примітивши в кімнаті військових, до того ж високих чином — підполковника, майора, поручик зрозумів, що погарячкував, прийшов невчасно, його тут не сподівались, і, без сумніву, він завадив поважним людям своєю несподіваною появою. Поручик попросив вибачити його за безцеремонне вторгнення, але тут же пояснив, що відкладати свій візит на ранок не міг, бо затримуватись у Полтаві йому ніяк не можна; виконавши дане йому доручення, він одразу ж і поїде, бо на нього ждуть удома батьки, яких він давно не бачив.
Новиков вислухав трохи плутане пояснення гостя і, одразу зрозумівши, що має справу з дуже молодою люди ною, привітно усміхнувся й сказав, що він, господар дому радий поручикові, з чим би той не приїхав, отже, нехай він скине шинелю, присяде до столу і розповість, звідки він і з якою спішною справою пожалував, причому почувати себе він може цілком вільно, говорити теж, бо в кім наті його, тобто Новикова, друзі.
— Хочу вам пояснити, ласкавий пане, — сказав поручик, злегка нахиливши голову. — Мені, власне, треба побачитись з паном Котляревським, якого не маю честі знати особисто. Я заїжджав до нього додому, і мені сказали, що він до вас пішов... Між іншим, у мене й до вас справа. Просили передати листа. Ось він, прошу.
— Від кого ж?
— Вручив його пан Нікітін, Андрій Опанасович, секретар Товариства любителів російської словесності.
— Дякую, поручику! — Новиков прийняв від гостя І невеликий голубий конверт і поклав не розкриваючи на письмовий стіл. — Прошу вас, мосьпане, познайомитись... Сергій Іванович

читати