Завантажити

словесності... майора Івана Петровича Котляревського, відповідно до статті 33 Статуту, обрало його в почесні члени...” — Прочитавши всю фразу одразу, поручик зробив невеличку паузу і вже тихіше й спокійніше читав далі: — “Цей диплом підписали: Президент Товариства — Глінка Федір Миколайович, Секретар — Нікітін Андрій Опанасович власноручно”. — Звертаючись тільки до Івана Петровича, закінчив; — Я маю честь повідомити вас, пане майор, що “Енеїди” вашої п'ята частина, читана на засіданні “Вченої республіки” паном Гнєдичем, за одностайною думкою оної, буде опублікована у ближчий час в одній із книжок журналу “Соревнователь просвещения и благотворения”, з чим дозвольте вас, пане майор, щиро привітати й поздоровити!
Вклонившись, Туманський вручив Котляревському диплом і список Статуту. Іван Петрович, прийнявши із рук поручика всі папери, і схвильований, — усе ж це було так несподівано — хоч і зовні спокійний, обійняв юнака:
— Це так раптом. Не знаю, що й сказати. Спасибі вам, Василю Івановичу!..
— Ви своє сказали, ласкавий пане, тепер наша черга, — підійшов до Котляревського Сергій Іванович. — Ну що ж, як бачите, і в нашу глушину доходять іноді приємні вісті, а винуватець усього ви, Іване Петровичу... Дозвольте ж з цим вас і поздоровити і, як годиться за народним звичаєм... — Сергій обійняв Котляревського й трикратно поцілував. Відсторонився на мить, весело засміявся: — Ось вам і звістка... А ви боялись...
Майор не встиг відповісти, як підійшов Матвій, відтіснив брата:
— Дозволь і нам з господарем наблизитись до іменинника. — І, ставши перед зніяковілим Котляревським, широко розвів руками. — Не сподівався від вас, що зумієте розворушити декого й у столиці. Прийміть і мої поздоровлення! Я ж давній ваш шанувальник і на цьому стою.
Новиков мовчки обійняв друга.
— Звичайно! — озвався Сергій. — Таке повідомлення треба окропити, і негайно. Поручику, сідайте зі мною поруч, ми вас сьогодні не пустимо так просто. Ви нам повинні розповісти все, що знаєте, чим живе наша столиця.
— Що саме вас цікавить, пане підполковнику?.. Та мені ж їхати треба.
— Опанасівка підожде трохи, — підтримав брата і Матвій.
— Але ж... — .заїкнувся Туманський. — Але що вас цікавить?
— А все, поручику. Усе, що знаєте... Насамперед, певна річ, про вечір у старому домі Державіна. Як поживає Дар'я Олексіївна?
— Так ви знаєте, де був вечір?
— А чому б і ні, — хитрувато мружився Сергій. — Добра слава має крила. Отже, розкажіть, хто був на вечорі, що говорили, ну, хоч би про нашого іменинника?
— Ось цього, безперечно, згадувати не варто, — зауважив Котляревський. — Найцікавіше, панове, я вважаю, почути, що нині нового в літературі. Що написали пани Рилєєв, Крилов, молодий Пушкін?.. Ви з ними, можливо, знайомі?
— Знайомий, Іване Петровичу... І навіть більше — Рилєєв і Пушкін друзі мої, — охоче відповів Туманський. — Але ж... не знаю, з чого починати. — Йому хотілося виконати прохання братів Муравйових-Апостолів і не хотілось робити неприємності Котляревському, хоч, власне кажучи, в розповіді не було б нічого неприємного. І все ж таки... — З чого ж почнемо?
— Давайте з цього. — Новиков налив у келих Туманському трохи вина. — Прошу, панове, підняти свої чарки за нашого дорогого Івана Петровича! За нового почесного члена Вільного товариства! За здійснення ваших надій і задумів, Іване Петровичу!
— Щоб добре жилося вам, — усміхнувся Матвій, підносячи й свій келих. — Разом з нами!
— Спасибі! — стримано відповів Іван Петрович.
Задзвеніли чарки, наповнені червоним угорським вином, заіскрилися під світлом свічок. Випивши, Іван Петрович звернувся до Туманського:
— Прошу вас, поручику, передайте, коли повернетесь до Санкт-Петербурга, мою щиру подяку панам Глінці, Гнєдичу, Нікітіну й усім іншим, хто взяв у цьому ділі участь. Я повинен сказати: не про мене така честь — мої далекі друзі вшанували великою увагою мову мого народу, якою написана моя “Енеїда”. Це — головне, і за це я низько дхиляю сиву свою голову перед ними. Посилаю в дарунок Товариству сорок примірників “Енеїди”. Але чого вартий цей скромний дарунок, як порівняти з їхнім, даром? — Котляревський оглянув усіх за столом і, зітхнувши, тихо додав: — Якби ж то живий був учитель мій... отець Станіславський! Якби почув...
Туманський обсмикнув на собі мундир, посидів хвилину в задумі й почав:
— На тому вечорі пана Гнєдича Миколу Івановича було обрано віце-президентом нашого Товариства. Пропозиція про обрання його була несподівана, але її підтримали всі одразу. Микола Іванович — наш земляк — став у той вечір віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності; сам Гнєдич не встиг нічого сказати, як був обраний заступником Глінки. Уже, коли проголосували, він, украй збентежений, підвівся, низько вклонився й подякував за високу честь, додавши, що всі свої знання й сили віддасть спільному ділу. А потім... — Туманський зробив

читати