Завантажити

Замчевського і його друга Євгена Тернопольського, тільки вони на таке здатні, та й письмо знайоме — того ж таки Замчевського. Але стривай, що ж вони пишуть?
Вірші присвячені... Кому ж? От розбійники! З приводу чого доглядачеві пансіону присвячувати раптом вірші? Яке нині свято?
Що це з ними?
Він читав, і що далі вчитувався, то більше хвилювання охоплювало його, то дужче билося серце. Ось воно що!
Вони поздоровляють його з обранням у почесні члени Вільного товариства любителів російської словесності! Вони пишаються ним, вони складають йому глибоку шану й любов і дають урочисту клятву: йти за ним слідом, продовжувати його діло — утвердження рідної мови й літератури, обіцяють присвятити цьому все своє життя.
Написаний українською мовою, мовою його “Енеіди” й “Полтавки”, вірш був зразком високої поезії, і це хвилювало найбільше. Присвята, оформлення — другорядне. Головне — вірш, у якому кожне слово — прозора крапля чистої води, пронизаної сонцем... Внизу стояли підписи. Перший — Яків Замчевський. Далі — Євген Тернопольський. І ще кілька: Максим Потушняк, Грицько Могилат, Петро Зозуля... Уявив собі на мить їх — струнких, безвусих, сповнених високої гідності, кращих вихованців пансіону... “Сини мої, соколи, — шепотів і мимохіть погладжував великий аркуш паперу. — Спасибі вам, дорогі мої! Чи треба більшого щастя доглядачеві?!”
Довго стояв біля вікна, що виходило на майдан. Ранішнє сонце золотило шпиль монумента Слави, яскравіло на розгорнутих крилах орла. Погляд охопив майдан і далі, до самого будинку віце-губернатора, потім перекинувся до сусіднього. Там стояло кілька карет, біля них вештались люди. Та ось одна від'їхала. Верх був піднятий, і Котляревському добре було видно, хто в ній прихилився до сидіння. Так, це був учорашній знайомий. Шапка — як вороняче гніздо, великий хутряний комір і костур у руках. Проїжджав повз пансіон, мимо під'їзду, і було видно, як пильно вдивляється у вікна, немов хоче когось побачити. Нарешті побачив. Погляди стрілись. Калістратович похмуро, з-під кошлатих брів дивився на відкрите лице доглядача пансіону і не витримав — відвів погляд, махнув рукою фурманові, і той, стьобнувши коней, звернув карету в завулок...
Поїхав. А перед очима все ще пливла карета, і в ній — його знайомець. І важкий — з-під брів — погляд. Нічого доброго в ньому, нічого, — віщує серце. І все ж не можна сказати, що це погляд переможця. Але хоч би там що, а він, Котляревський, не відступиться, не дасть на поталу людини... Треба зайти до Матвія Муравйова-Апостола, до Новикова. Вони знають, чим закінчилася сьогоднішня аудієнція у князя.
Згадавши про Новикова, знову подумав про вчорашній вечір: для чого ж запрошував до себе правитель канцелярії генерал-губернатора? Що затаїв від нього? А чи, може, так і треба?
Ще не раз і не двічі таке запитання зрине в його пам'яті. І лише через рік, в останні дні свого життя Михайло Миколайович Новиков відкриє йому всю правду, таємницю, яку ревно зберігав так довго...
Здалося, у кімнаті замало повітря — і відчинив кватирку. Свіжий струмінь вітру ввірвався в кімнату, розвору шив на столі зошити й книжки, торкнувся учнівського адреса, і він, як живий, зашамотів, заговорив, птахи, намальовані на ньому, заспівали на різні голоси, а квіти, виведені вправною рукою, розцвіли всіма барвами веселки.
Коридори у цей час наповнювалися гомоном, поки що глухим, невиразним, та з кожною хвилиною він ставав гучніший. Доглядач пансіону вслухався в той гомін, дорогий його серцю, знайомий ось уже скільки років, і йому здалося: то народжуються десь далеко звідси невеликі чисті джерела, а потім, пробившись крізь віковічні шари глини та глею, вириваються на білий світ і зливаються в ручаї, які, в свою чергу, з'єднуючись десь у широких низинах, наповнюють одну-єдину річку, і вона — могутня, незборима — лине по степах і ярах, між крутих берегів, і ніщо її не може спинити в одвічному рухові до великого моря...
А гомін усе наростав і ширився, ось-ось ввірветься в кімнату. Ступив крок йому назустріч. Хай увійде сюди той гомін — він прийме його, зіллється з ним в один-єдиний нестримний потік життя.

 
1 Первісна назва відомої п'єси “Ябеда”. (Тут і далі прим. автора).
2 Я зробив усе, що міг (латин.).
3 Поетом народжуються, а не робляться (латин.)
4 Усякий початок важкий (латин.).
5 Через терни до зірок (латин.).
6 Повіт (татар.).
7 Повітовий начальник (татар.)
8 Син хана (татар.).
9 Міра ваги (тур.).
10 Молитва (татар.).
11 Вулиця в Полтаві (стара назва).
12 “Підщипа” (або “Трумф”) — п'єса Крилова, в свій час заборонена цензурою.
13 Готель (застар.).
14 Панове (нім.).
15 Додому (нім.).
16 Мій бог, моя.мила вітчизна... (нім.).
17 Матері (нім.).
18 Все. Ще один талер (нім.).
19 Що б ви хотіли, пане капітан? (нім.)
20 Аврора — подруга муз (тобто ранок — кращий час для занят” мистецтвом і науками) (латин.).

читати