Завантажити

людей не подасть вам руки.
Це говорив уже не Котляревський — добрий і м'який. Його устами промовляв грізний суддя, совість цілого народну, безстрашний поет, що ладен був на все, щоб презирством затаврувати душогуба, кровопивцю, яким видався йому Калістратович.
А той, наливаючись бурою кров'ю, пихато підвів голову, стиснув у руках товстий сукуватий ціпок:
— Небезпечна ви людина, мосьпане. Дивуюсь, однак, його світлості, що досі він цього не зрозумів. Що ви скажете, коли одного разу князь це зрозуміє? Адже він людина з розумом.
— Саме на це і я покладаюсь, — .одверто усміхнувся Котляревський. — А втім, пишіть донос. Тільки не думаю щоб вам повірили.
Калістратович різко підвівся і, не прощаючись, вийшов На порозі затримався:
— Ви цей день запам'ятаєте!
— Неодмінно. Таке приємне знайомство забути не можна.
У хаті деякий час було тихо. Потім з вулиці долинув нагальний тупіт. Лікар визирнув у вікно:
— Від'їхав... Одначе сміливий ви, пане майор... Я такого не сподівався. Він же як той бей-яничар. Котляревський кілька хвилин стояв мовчки, не відповідав. Потім ніби опам'ятався, кинув:
— Так, ви правду кажете — вони страшніші за яничарів... Однак їдьмо! Пора...
Прощаючись з Олесею і Власом, Іван Петрович обіцяі незабаром навідатись до них, проте вони бачитимуться в лікарні, а Влас нехай забіжить до нього додому, ну, хоч би завтра. Якщо його, майора, дома не застане, то буде економка Мотря Єфремівна, вона все, що треба, зробить
— Вона просила, щоб прийшов. Гляди ж не підведи, — наказував Власові Іван Петрович. — Хотіла дещо передати тобі, і для Василька, і для Олесі знайдеться. Може, все я таки буде весілля. Запросиш, Лесю?
Дівчина раптом опустилась на коліна, припала до ніг майора. Котляревський, вкрай збентежений, підвів її, довго заспокоював, а вона, заливаючись слізьми, все намагалась поцілувати йому руку. Він запевняв її, щоб вона перестала думати про погане, адже вона молода, гарна, і життя в неї буде таке, що йому, майорові, і не снилося, а в її дітей — ще кращим буде.
— Треба тільки вірити, Лесю, адже без віри не можна людині, важко їй на цьому світі.
— Розумію, тільки ж... — І знову пробувала поцілувати руку майорові.
— Не треба, я ж не піп, — умовляв він, погладжуюча схилену дівочу голівку.
На вулиці стояли люди — у свитках, кожухах, але всі — простоволосі, а жінки, мов на Великдень, запнуті білими хусточками.
Побачивши в цьому щось незвичайне, Іван Петрович спитав Олесю, що йшла поруч, чому зібрались її сусіди й чому вони простоволосі, адже не літо, холодно, на дощ он збирається.
Глянувши довкола, дівчина теж здивувалась. Скільки людей зійшлося! Чим же це викликано? Чи не скоїлось чого? А люди, побачивши майора, низько вклонялись, деякі, особливо старі, навіть хрестились.
І Олеся раптом усе зрозуміла. Від людей нічого не сховаєш. Та чи можна сховатися в рідному селі? У селі знали, яке горе спіткало сім'ю Лавріна Плахотниченка, і більшість сприйняла це як свою власну біду, не залишилися непоміченими і приїзд майора, й те, як вискочив із хати, ніби опечений, осоружний осавула. Потім — нечувано! — з'явився сам пан. І теж від'їхав, впіймавши, як видно, облизня. Чи це не подія? Подія, та ще й яка!
Котляревський, проходячи до карети, повернувся до людей — жінок, дітей, чоловіків — і, відповідаючи на їхні поклони, сам низько вклонився:
— Бувайте здорові!
— Щасливої дороги, пане Котляревський!
— Будьте й ви здорові!..
Люди не спинялись, ішли і йшли слідом за каретою, вдо повільно їхала серединою дороги, колеса грузли по самі втулки, і коли здавалось, що коням несила витягти її, чоловіки готові були допомогти, на руках винести на рівне.
Ось нарешті й останні хати лишились позаду, Котляревський озирнувся, глянув на тихе, оточене звідусіль вербами сільце. Нечутно гойдались у вечірньому небі журавлі, пливли розірвані хмари, чіпляючись за гострі бані церковки. Загледів нараз на пагорбку Олесю і поруч неї братів — босого Василька й Власа. Вони довго стояли, самотні, гіркі сироти, поки видно було карету, поки вона не покотилась під гору та й зникла за вербами...
— Тихіше, — постукав Іван Петрович фурманові, — хворого ж бо веземо. — І по паузі стривожено спитав Андрія Опанасовича: — Чому він мовчить? Може, погано йому?
— Задрімав, — Андрій Опанасович мерзлякувато загорнувся в пальто з подвійним коміром, сховавши в нього повне підборіддя. — Я йому снотворного зілля дав напитися, тому й на сон хилить.
— Он воно що... Але гнати все ж не будемо... Коли б не розтрясло. — І глянув у віконце. Вітер підхопив сухе листя, переніс через дорогу й погнав кудись на осінні порожні поля. Мимо пропливали темні ожереди торішньої соломи, череда корів уже поверталася з толоки в село, купка дерев змовницьки застигла край шляху.
Мабуть, Новиков знову скаже: “І треба ж було вам братися за цю справу,

читати