Завантажити

і, не роздумуючи, кинувся до осавули:
— Не руште!..
Роговий опустив арапник на худенькі плечі, гидко вилаявся. Неначе хто приклав шматок гарячого заліза до плеча, але Влас не ухилився від удару, не скривився навіть.
— Бий!.. — Очі блиснули лютою ненавистю.
— А, щеня! На тобі!
— Що ви робите? — заливаючись слізьми, скрикувала при кожному ударі Олеся, ніби били її саму, силкувалась відтягти Власа від розлюченого осавули. Тихенько скиглив на лежанці Василько. А Лаврін, страшним зусиллям відірвавшись від полу, ледь тримаючись на ослаблих руках, захрипів:
— Бузувіре! Мене добивай, а хлопця — за що? Роговий кинувся на Лавріна, важким чоботом штовхнув його в груди, поцілив у обпечені кривавицею рани. Той без стогону і звуку впав навзнак, посунувся з подушки на піл.
Діти завмерли, обступили батька, щоб захистити від страшного осавули. Схопившись за груди, Лаврін хотів щось сказати — й не зміг. Осавула знову замахнувся арапником:
— Я тебе приведу до пам'яті!
У цю мить нечутно відхилилися двері.
Побачивши, хто увійшов, Олеся відсахнулась та й залишилась — ні жива ні мертва — стояти біля полу. Це ж по неї прийшли, по її душу, оніміло дивилась на військового, за ним із сіней визирнув ще один незнайомий панок. А Влас, навпаки, побачивши офіцера, радісно й коротко схлипнув, сльози покотились по розсіченій щоці. Тільки Роговий нічого не бачив і не чув, рвонувся, коли чиясь рука лягла на плече. Аж затрусився від люті:
— Пусти!
— Не пущу!
Ніколи Роговий не бачив такого обличчя: воно палало, а рука, на вигляд тонка й слабка, так стисла плече, що хоч проси пощади.
— Ти що тут робиш, добродію?
— Так що... на роботу запрошую, пане.
— Ах так... Запрошуєш? А чи зможе цей чоловік, сиріч, здається, хворий, побитий, устати? Ходити?
— Та хто ж його зна... Розходиться помаленьку. Офіцер у трикутному капелюсі обернувся до свого колеги — невисокого підтоптаного панка в пальті й високій чорній шапці.
— Ви тільки послухайте, Андрію Опанасовичу, що белькоче цей... анциболот. Він, бачите, не знає, чи зможе хворий ходити, і все-таки “запрошує” його на роботу. І як? Арапником! Як же смієш ти, дерево бездушне, переступати поріг цієї хати?
— Та я що... Я можу й піти, — позадкував Роговий. Куди поділась його зарозумілість, в одну мить він злиняв, навіть пригнувся якось, щоб здаватися нижчим.
— Іди поки що. І скажи своєму панові — не маю честі знати його особисто, — що приїхав з города за розпорядженням генерал-губернатора майор Котляревський. І вважає він, що треба забрати в лікарню цього нещасного, а крім того, має намір довести до відома його світлості все, що тут побачив. Іди!
— Так я, ваше благородіє, слово в слово передам. Роговий метнувся з хати, ненароком зачепився плечем об одвірок, спіткнувся і мало не перелетів через поріг, але втримався, не впав. У дворі одв'язав свого коня, спритно скочив на нього й погнав щодуху до панського будинку, що бовванів за купкою дерев на пагорбі.
Як тільки осавула вибіг з хати, Котляревський підійшов до Лавріна. Присів на край полу:
— Ну, ось і я, братику. Як же вони тебе, окаянні... Душогуби!
Котляревський заглядав Лавріну в вічі, гладив ряднину, якою той був прикритий. Прочумавшись і розпізнавши в офіцері Котляревського, Лаврін прояснів увесь, ніяково усміхнувся й закрив очі, немов йому стало легше, зовсім легко, по щоці покотилися дві скупі сльозини, поповзли вниз і загубилися в скуйовдженій бороді.
— Та ти що? Тримайся! Не треба так... Ми ось полікуємо тебе, а потім заберемо з собою. Лікар зі мною приїхав... Хороший лікар. Підходьте, Андрію Опанасовичу, приступайте, бога ради, скоріше.
— Я готовий. Тільки, вибачте, трохи розгубився. Такий, скажу вам, жах!
— Ви не повинні, не маєте права, милостивий пане, губитися, ви — лікар. Опануйте себе і починайте. Зробіть усе, що можливо, прошу вас.
— Навіщо просити, пане майор? Хіба ж я вам коли відмовляв у чому? Та я, скажу вам, з дорогою душею, тим більше — тут, у цій убогості.
Іван Петрович звільнив біля хворого місце, відійшов до вікна. Йому було душно, бракувало повітря, і він розстебнув шинелю. Ступив крок до дверей, повернувся знову стискуючи перед собою руки, не знаючи, куди їх діти
Олеся пильно дивилася то на лікаря, то на майора. Переконавшись, що їй нічого не загрожує, вона трохи заспокоїлась, слава богу, помилилась, приїхали не по неї. Але хто ж цей пан офіцер? Хто ж він справді? Звідки знає Власа, до батька звернувся, як до знайомого? Чи не той, де якого батько сьогодні вранці ходили, а потім і Влас бігав? Назвався Котляревським. Матінко, так і є! Це ж його прі звище називав батько. Отже, це він! І чоботи, напевне Власові подарував, вони стоять під лавою, нові, ловкі, так і їй би придались. Олесі і радісно, й тривожно. Що ж тепер буде? Рогового витурили з хати. А якщо пан дізнається? А він дізнається, осавула

читати