Завантажити

за 35 сантимів)
Мчить посередині монарх в апофеозі
Блакитно-жовтому, під ним баский скакун
Пашить; радіє він рожевій перемозі,
Жорстокий, ніби Зевс, і ніжний, як татунь.

Внизу солдатики відважні по спочину
Стають неподалік тамбурів золотих
І жерл гармат. Піту обсмикав сюртучину.
Він, Імператора побачивши, застиг.

Праворуч Дюмане натис на кріса цівку
І, наїжачену підводячи голівку,
Промовив «Хай живе!..» Мовчав сусід його.

Ось ківер вигулькнув, як чорне сонце... В гущі
В червоно-синьому спорядженні значуще
Наївний Бокійон додав «Монарх чого»
Жовтень 70


XXII. ШАФА
Це - шафа різьблена, чий темний дуб старинний
Достоту схожим став на добрих дідусів.
Вона відчинена, й крізь пітьму з неї лине
Духмяний аромат, немов вина розлив.

Ніхто в ній мотлоху старого не обмежив
Усяких клаптиків дітей або жінок,
Пожовклих простирадл і вицвілих мережив,
І розмальованих грифонами хусток.

Тут медальйон, портрет ви можете зустріти.
І пасмо світлих чи білявих кіс, і квіти
Засушені, чий пах фруктовий дух просяк.

О шафо давнини! Ти прагнеш розказати
Бувальщини й казки і заскрипиш відтак,
Коли відчиняться твої старі дверцята.
Жовтень 70


XXIII. МОЯ ЦИГАНЕРІЯ
Руками по кишенях обмацуючи діри
І ліктями світивши, я фертиком ішов,
Бо з неба сяла Муза! її я ленник вірний,
Ото собі розкішну вигадував любов!

Штани нінащо стерті Та по коліно море!
Адже котигорошку лиш рими в голові.
Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,
А під Чумацьким Возом - банкети дарові.

Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію,
Роса на мене впала, а я собі хмелію,
Бо вересневий вечір - немов вино густе.

І все капарю вірші, згорнувшись у калачик.
Мов струни ліри - тіні (їх копаю, як м'ячик).
Штиблети каші просять Овва, і це пусте!


XXIV. ГОЛОВА ФАВНА
У буйному квітучому зелі,
Немов у скриньці, золотом покритій,
Де поцілунок ніжиться в гіллі,
Гаптує фавн узори розмаїті.

Злякавшись, очі він протер давно
І квіт кусає білими зубами.
Губа, кривава, як хмільне вино,
Заходжується сміхом під гілками.

Коли ж він, наче білка, хутко зник,
Ще довго сміх його губився в листі.
То снігура, що кинувся навтік,
Злякався поцілунок золотистий.


XXV. ТІ, ЩО СИДЯТЬ
Аж чорні від здуття, з кругами під очима
Стискають пальцями своє стегно вони.
І невиразна злість у них на тім'ї блима,
Неначе пліснява старезної стіни.

Химерний свій кістяк в любові до знемоги
Вони привили до скелетища стільців.
Із рахітичними прутками їхні ноги
Сплелися протягом світань і вечорів.

І завжди ці старі сплітаються з стільцями
Чи пряжать шкіру їм сонця, чи за вікном
Слідкує їхній зір за талими снігами.
Але тремтінням жаб тремтять вони гуртом.

Сидіння лагідні до них солома з жита
Дбайливо стелиться під крижі та стегно,
Душа старинних сонць спалахує, сповита
Вусатим колосом, де повниться зерно.

Коліна до зубів підводячи поволі,
Ті, що сидять, щосил по днищу б'ють стільців.
їм чути, як пливуть печальні баркароли,
Як голови прибій амурний охопив.

О! їх не змушуйте вставати! Це заглада...
Вони, немов коти побиті, зашиплять,
Повільно зводячи лопатки,- о досада! -
І настовбурчаться холоші штаненят.

Вам чути, як вони притоптують ногами,
Як лисиною об похмурі стіни б'ють.
І їхні ґудзики - зіниці, що за нами
З вітальні стеження прискіпливе ведуть.

У них невидимі, зате разючі руки.
І, виділяючи, присівши, трутину,
Та впившись поглядом відлупленої суки,
Вони у вирву вас кидатимуть страшну.

Сховавши кулаки під вилоги убрання,
Вони згадають тих, хто з місця зрушив їх.
Мигдалин кетяги від рання до смеркання
Переміщаються під бородами в них.

Коли їм строгий сон опустить забороло,
Вони сидіннями заплідненими снять
І хіттю до стільців, розставлених навколо,
Що в кожному бюро помпезному стоять.

Їх заколисує чорнильне квітування,
Де комами стає опущений пилок,
Неначе бабок над ромашками кружляння.
І дрочить члена їм засохлий колосок.


XXVI. МИТНИКИ
Хто люто лається, хто каже «Гади ниці! -
Солдати, моряки, вигнанці, відставні
Перед Чиновниками - люди незначні
Вони ж сокирою рубають синь границі.

Із люлькою в зубах, нахабні, потайні,
Вони з собаками, як спалахнуть зірниці
І тінь оближе ліс, мов язиком телиці,
Пускають на простір веселощі страшні.

Від цих законників немає супокою,
Чортів та Фаустів ловити - мастаки.
«Що везете, старі Розв'язуйте мішки!»

Заледве ж підійдуть до кралі молодої,
То їх добродійство напустить туману.
Чекай, злочинцю, на геєну вогняну!


XXVII. ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА
Прекрасний херувим з руками голяра,
Я за столом сиджу, тримаючи барило.
Від пива черево та м'язи міхура
Напнулися, немов невидиме вітрило.

Як голубів послід димить межи двора,
Мене на тисячу приємних снів зморило.
І серце інколи похмуре, мов кора,
Де тьмяне золото кривавий слід лишило.

Коли ж я до пуття всі сни відтак лигну
І пива вихилю з десяток добрих штофів,
Тоді з-за столу йду до вітру за пивну.

Спокійний, мов

читати