Завантажити

творець кедрини та гіссопів,
Я до брунатних хмар пускаю струмину
На задоволення куща геліотропів.


XXVIII. ПАРИЗЬКА ВІЙСЬКОВА ПІСНЯ
Весна прийшла вже загалом,
Бо серед володінь природи
Тьєр і Пікар страшний погром
Показують в усій оздобі!

Які сідниці тут нагі!
Медон, Аньєр і Севр, погляньте,
Як сиплять гості дорогі
Свої травневі діаманти!

У них немає ліхтарів,
Є ківери та барабани,
Шаблі й флотилія човнів,
Що вкрила озеро багряне!

Коли займається на світ,
Не спиниш їхнього юрмиська.
І в небі жовтий самоцвіт
Стрясає наші муравлиська!

Мерзотники Пікар і Тьєр,
Понищивши геліотропи,
Виводять нафтою шедевр
І загуділи їхні тропи...

Їм панібрат Великий Трюк!
А Фавр, забрівши прямо в квіти,
Звів брови, ніби віадук,
Не перестаючи сопіти!

Велике місто аж пашить
Од ваших нафтових потоків.
Ми мусимо вам відомстить
За ваші злочини жорстокі!

І після довгого сидіння
Почує сита глитайня
Конар відчахнених падіння,
Як розпочнеться тріскотня!


XXIX. МОЇ ЛЮБІ КРИХІТКИ
Небес капустяні грядки
Скропила мжичка.
В кущах - вологі чобітки,
В траві спідничка.

Був час, що й місяць-більмоок
Світив до ранку.
Гей, обтрусіться і - в танок,
Мої поганки!

Був час, кохались ми в траві,
Як сині птиці.
Любив я вітер в голові
І їв мокриці.


В поезію, як в білий сад,
Ввела білява.
Явись, поганко, копну в зад -
За мрево слави.

Твій брильянтин нудить мені,
Поганко чорна!
Гарцюй під музику і в сні
В обіймах чорта.

Тьху, висохла моя слюна
Поміж цицьками!..
Руда поганко, п'єм до дна
Життя без тями.

Ой, любі крихітки, пора
Вас відмордасить.
Коли нема в душі добра,
Кохатись досить!

Топчіть зів'ялі почуття
Й старі перини,
Шоб знов радів я, мов дитя,
Вам, балерини.

Танцюють плечі без ключиць,
Палають ніжки.
На гузнах відблиски зірниць
У вас, потішки.

Заради вас, моїх розрад,
Жадань найгірших,
Я замагав любові чад
І безум віршів.

Ви міріадами зірок
Майнете в небо.
За всі гріхи важкий урок
Прийняти треба.

Присвітить місяць-більмоок,
Затужить трішки.
Гей, обтрусіться і - в танок,
Мої потішки!


XXX. ПРИСІДАННЯ
У шлунку надвечір бридку відчувши хить,
Брат ченчик Мілотюс сідає під віконце,
Звідкіль йому мігрень, затьмарюючи світ,
Приносить сяюче, мов чан блискучий, сонце.
Він серед простирадл волочить свій живіт,

Під сірим ліжником здійнявши шарпанину,
І злазить, коліньми підперши тельбушок,
Наляканий, немов наївся нікотину
Бо мусить ще, щосил вчепившись за горщок,
Рукою вільною задерти сорочину.

Мерзлякуватий, він хапає дрижаки,
Зібгавши пальці ніг на сонці, що зі смаком
Наліплює на скло кондитерські жовтки;
І ніс добродія, відсвічуючи лаком,
Дрижить у променях, немов поліп слизький.

При вогнищі йому скуцьорбилась правиця,
Губа відвисла, жар пашить у стегна й пах.
Погасла люлька, вже парує ногавиця.
Поволі щось таке ворушиться в кишках,
Неначе в тельбухах тріпоче й б'ється птиця.

І купа мотлоху навколо нього спить
На череві бруднім, в засаленому шматті.
Мов жаба, в темному кутку ослін стоїть.
Розняли мисники пащеки хрипкуваті.
їх навіть уві сні тривожить апетит.

У нього в голові набито мішковини.
У передпокої тісному духота.
Він чує, як ростуть на шкірі волосини.
І часом Мілотюс ослін переверта,
Як тільки гикавки надходять із груднини.

А місяць молодий, підбившись угорі,
Габою світлою обводить контур заду.
І фантастична тінь сідає в чагарі
На сніг рожевий, що неначе мальви саду.
І ніс не зводиться з вечірньої зорі.


XXXI. СЕМИЛІТНІ ПОЕТИ
Панові П. Демені
Закривши зрештою записника свого,
Йшла Мати гордо геть, не бачачи того,
Що в голубих очах, під гулюватим лобом
Огиду син її таїв звичайним робом.
Весь день світився він слухняністю, такий
Покірливий, але сумління й дрижаки,
Здавалось, видають дворушництво в хлопчині.
У передпокої, де цвіллю вкрились стіни,
Перекривляючись, він клеїв дурня, жах!
І розпливалися круги в його очах.
Над вечір, грюкнувши дверцятами, хлопчище
По приступцях крутих залазив на горище
Аж під затоку дня, звисаючу згори.
Знеможений, дурний, від літньої пори
Було, замкнувшись у клозетній прохолоді,
Все думав, ніздрями ворушачи відтоді.
Омитий запахом буденним, сад німий
За кам'яницею блищав під час зими.
Малюк чув шерехи коростявих кущів.
О жалосте! З дітьми оцими він дружив,
Які, потупивши свій погляд, очманілі,
Ховали пальчики від бруду почорнілі
Під лахами. Вони скидались на старих,
Ще й ідіотською була вимова в них!
За ницим співчуттям свого заставши сина,
Жахалась мати, хоч палка любов дитинна
До цього подиву горнулася надмір -
Так любо це було! її ж лукавив зір.
В сім років він писав романи про пригоди
В пустелі, де зоря виблискує Свободи,
Ліси, сонця, яри, савани! - Він гортав
Журнал з малюнками, в якому розглядав,
Як посміхаються іспанки й італійки.
Коли ж приходила до нього ради бійки
Шалена дівчинка сусіди-трударя,
То кидало його наспід це лобуря,
Вмостившись на спині й метляючи

читати