Завантажити

бліднувата
Тендітну панночку в ошатному вбранні
Під тінню коміра напудженого тата.

Вона, вас визнавши наївним простаком,
Ще раз оглянеться з-за татової спини
І закаблуками пристукне заразом.
А на вустах у вас завмерли каватини.

IV
Ви закохалися й до серпня зайняті.
Вона ж над вашими сонетами регоче.
Всі друзі йдуть од вас, ви збилися з путі.
А потім і вона вам відписать захоче!..

Під вечір... ви йдете в кафе, де шум і гам.
І замовляєте пивця чи лимонаду.
Не до серйозності в сімнадцять років вам,
Як пахне липами, що вкрили еспланаду.
20 вересня 70


XIV
«...Французи сімдесятого року, бонапартисти, республіканці,
згадайте про ваших батьків у 92 році і т. д. ...»
Поль де Кассаньяк
(«Країна»)

Хто на війні поліг у дев'яності роки,
Хто під цілунками свободи дуже зблід,
В сабо йдучи, ярмо трощили ви жорстоке,
В яке запряжено людський увесь наш рід.

Кремезні та палкі мужчини серед шквалу,
У кого билися закохано серця.
О воїни, яких у полі на поталу
Повіддавала смерть, шляхетна краля ця.

Ви кров'ю власною брудну змивали велич
При здобутті Валмі та італійських селищ.
Мільйоне страдників, чий ніжний зір погас.

Під королівськими зігнувшись канчуками,
Ми ще й Республіці дамо заснути з вами.
А кассаньяки знов нагадують про вас.
Написано в Мазасі 3 вересня 1870


XV. ЗЛО
Тоді, як на небес блакитнім гобелені
Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних.
Як у вогонь полки, червоні чи зелені,
Ідуть повз короля, який глузує з них,

Як звалює людей скажений шал на купи,
Мов перемелений, димуючий погній,-
В траві, у радості, нещасні влітку трупи,
Природо-матінко, це рід священний твій! -

Тоді сміється Бог із ладану, з узору
Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів -
І засинає він під славоспіви хору,

І прокидається від схлипу матерів,
Що в чорних очіпках заходять до собору,
І в кожної мідяк - за сина, що згорів...


XVI. КЕСАРЕВІ ЛЮТОЩІ
Йде чоловік блідий проз травники квітучі
У чорнім сюртуці, з сигарою в зубах.
Він квіти Тюїльрі пригадує жагуче,
І вогники лихі поблискують в очах.

Бо оргії його наситили вдостачу
За двадцять літ, коли хвалився він «Я вмить
Свободу погашу, немов свічу гарячу...»
Свобода знов живе! І це йому болить.

Що з імператором, чиє наймення в карах
Шепоче він, про що жалкує повсякчас,
Не знатиме ніхто. У нього зір погас.

А може, він згадав про кума в окулярах
І бачить, як пливе серпанком голубим,
Неначебто в Сен-Клу, з його сигари дим.


XVII. ЗИМОВА МРІЯ
Їй
Ми взимку мчатимо в рожевому вагоні
На синіх подушках.
Нам буде хороше. Цілунки невгомонні
Заб'ються по кутках.

Коли смеркатиме за вікнами надворі,
Заплющиш очі ти,
Аби не бачити, як корчаться потвори,
Ця чорна вовківня й чорти.

І несподівано обличчя запашіє,
Коли цілунок мій шугне тобі по шиї,
Неначе павучок.

«Шукай!» - накажеш ти, хитнувши головою.
Проте до ранку нам обом не дасть покою
Той мандрівний звірок...
У вагоні, 7 жовтня 70


XVIII. СПЛЯЧИЙ В УЛОГОВИНІ
Цей отвір зелені, де джерело співає,
Черкаючи траву окриллями срібла,
Де сонце блискотить яскраве і безкрає -
Це улоговина, просяяна дотла.

Спить молодий солдат - потилиця в катрані
Купається, уста відкриті; він приліг
Під хмаркою, в траві, де світять роси ранні,
І в зливі променів лежить блідий, мов сніг.

В ногах - ромашки. Він, як та дитина хвора,
Всміхається у сні до нездійсненних мрій;
Заснув і прохолов - здолала стужа й змора.

Природо, ти його заколиши й зігрій!
Він спить між квітами на луговім осонні,
І в грудях має він дві дірочки червоні.


XIX. В «ЗЕЛЕНОМУ ШИНКУ»
П'ята година вечора
За вісім днів ходьби я геть порвав ботинки
Об гравій на шляхах, І вже в Шарлеруа,
В «Зеленому шинку» замовив я тартинки
І шинку, що якраз ще теплою була.

Вдоволений, простяг я ноги під зеленим
Столом, потупившись очима в килими
З простим сюжетом. Я себе відчув блаженним,
Коли шинкарочка з високими грудьми

- Таку не сполохнеш жагучим поцілунком! -
До мене сміючись, на таці з візерунком
Тартинки принесла та декілька шматків

Рожево-білого окосту й часничину.
І подала мені великий дзбан, де піну
Пригаслий сонячний промінчик золотив.
Жовтень 70


XX. ШЕЛЬМА
В коричневій корчмі, де фруктів аромат
І лаку запахи в повітрі густо висли,
Підсунувши таріль, я на якийсь салат
Бельгійський налягав, розсівшись зручно в кріслі.

Чув бій годинника, щасливий і німий,
Як відчинилися у звивах пари двері,
І з кухні вибігла служниця до корчми -
Хустина на бровах і пустощі в манері.

Тремтячим пальчиком торкаючись щоки,
До шкурки персика подібної таки,
Вона копилила свою губу нестримно.

І, поправляючи начиння, над столом
Схилилась, прагнучи цілунка заразом,
Ще й мовила ось так «Торкнись, бо в щоку зимно».
Шарлеруа, жовтень 70


XXI. БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА ПІД СААРБРЮКЕНОМ,
здобута під вигуки
«Хай живе монарх!»
(Яскраво розмальована бельгійська гравюра
продається в Шарлеруа

читати