Завантажити

розтрощуючи долі,
Вона, позбавившись усіх Богів своїх,
Воскресне й до небес полине, вийшла з них!
Звитяжна й вічна мисль як ідеал; а потім
І Бог, який живе у ній під шаром плоті,
Здійметься, їй чоло спаливши вочевидь!
Коли побачиш ти, як бурить він овид,
То, розглядаючи колишній гніт, розкута,
Йому промовиш ось моя свята Спокута!
І виринаючи з глибин морського дна,
Обгорнеш ти ввесь Світ, прекрасна й осяйна,
Любов'ю щирою і посміхнешся щиро.
І зарокоче Світ, немов могутня ліра.
Цілунки голосні лунатимуть навкіл.

Любові Світ запраг, йому ти й знімеш біль.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як гордо голову здійняла знов Людина!
І бога променем своїм краса первинна
На плотськім олтарі в тремкий повергла стан.
Щаслива від добра, поблідла від страждань,
Людина хоче все пройти й пізнати! Думка,
Немов запряжена здавен лошиця, шумко
Злетить з її чола, ще й знатиме чому
(Хай, звільнена, вона шугатиме в пітьму),
Чому блакить німа й незвідані простори,
Чому, немов пісок, ряснять злотисті зорі
Чи гнатиме Пастух великий цей табун
Світів, заблуканих між жахів галактичних
Чи всі оці світи відлунням звуків вічних
Лунатимуть, якщо їх обійняв етер
Що скаже, бачачи, Людина відтепер
Чи голос розуму - то тільки сновидіння
Якщо життя таке коротке, то людина
Прийшла звідкіль її поглине Океан
Численних Зародків, Зачатків і Буянь
В Горні гігантському, в якім Природа-Мати
Почне Людину, це створіння, воскрешати,
Аби вона росла в хлібах та серед руж

Ми знати можемо! І нас гнітить чимдуж
Лахміття неуцтва й химери вузькуваті.
Людські губитиме прикмети кожна мати.
Ховає глузд блідий безмежність повсякчас.
Ми вздріти хочемо! Карає Сумнів нас,
Що, мов понурий птах, нас б'є крильми щосили.
І без кінця біжать далекі небосхили!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Відкриті небеса! і мертва таїна
Перед Людиною, що, стоячи, одна
Співає між пишнот розкішної природи.
І ліс співає теж, шепочуть тихо води.
І пісня радісна вітає днину знов.
Спокути час настав, прийшла любов, любов.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

IV
О плоті пишносте, знемого ідеальна,
Любові провесно, зірнице тріумфальна!
Схиливши до колін героїв і богів,
Білющий несучи трояндовий розлив,
Чіпатимуть Ерот і Калліпіга біла
Жінок і квіти, що розквітли серед тіла.
О Аріадно, ти ридаєш, ледь жива,
Побачивши, як на потоках проплива,
Під сонцем сяючи, Тесеєве вітрило.
О дівчинко, яку нещастя-надломило,
Облиш ридати! Вакх межи фрігійських нив
Уздовж блакитних рік червону піну збив,
Прогулюючись на злотистій колісниці,
В яку запряжено пантери і тигриці.
Нагу Європу Зевс гойдає, мов дитя,
Яка, здригаючись між хвиль від забуття,
Рукою білою торкає шию бога.
Він зводить погляд свій на неї якомога.
І тулить дівчина свою щоку бліду
На Зевсове чоло, зомлівши на ходу
В цілунку дивному. І плюскітливі хвилі
Злотою піною волосся їй покрили.
Ось Лебідь-велетень між лотосів, кущів
Лаврових мрійливо й закохано проплив,
До Леди білістю свого крила припавши.
Коли Кіпріда йде, така прегарна завше,
То тіло звабливо напнеться молоде,
Злітає золото з її тугих грудей
І з лона сніжного, що вкрила піна тьмава.
Приборкувач Геракл, могутній, наче слава,
Левину шкуру на плече натягши вмить
І хмурячи чоло, за небокрай спішить.
А літнім місяцем осяяна Дріада
Стоїть замріяно, як золота принада.
На плечі хвилею спадає їй коса.
З поляни темної, де блискотить роса,
Вона вдивляється у мовчазне довкілля...
Легкий серпанок свій Селена губить біла
Ендіміонові прекрасному до ніг,
Його цілуючи між променів блідих...
Ридає Джерело в предовгому екстазі.
То Німфа снить, сумна й похилена при вазі,
Вродливим юнаком, кого потік заніс.
Повіяв уночі любові свіжий бриз.
В священнім пралісі, у нетрях предковічних
Боги згромадились у Мармурах величних,
Де гнізда Снігурі собі ладнають з віт.
Боги вслухаються в Людину й вічний Світ!
29 квітня 1870


VI. ОФЕЛІЯ

І
По чорних хвилях вод, де сплять вечірні зорі,
Бліда Офелія, мов лілія, пливе,
Поволі так пливе в своїй фаті прозорій...
- Мисливський крик збудив безмежжя лісове.

Вже тисячу років, безумна, серед ночі
Вона, мов білий квіт, рікою проплива.
Вже тисячу років Офелія шепоче
Нічному леготу свої сумні слова.

Цілує перса їй набіглий бриз, неначе
Сплітаючи вінок з великої фати;
Над нею жалібно верба плакуча плаче,
Схилились над чолом шумкі очерети.

Зім'яті лілії ронитимуть зітхання;
З вільшини сонної, пристанища птахів,
Долине інколи крилате тріпотання.
- Аз золотих зірок озветься дивний спів.

II
Бліда Офеліє! Тобі, мов сніг, сліпучій,
Поринуть довелось у плин - без вороття!
- Тому, що вітровій норвезький, знявшись з кручі,
Терпкою вільністю тебе манив, дитя;

Тому, що в подуві, що хвилив кожний волос,
Тобі, замріяній, приніс він дивний спів;
Тому, що вчула ти Природи владний голос
У скаргах дерева, в зітханнях вечорів;

читати