Завантажити

бабусь-сновид
В очіпках, що бредуть, голосячи навзрил
Тому що сина чи дочку в них одібрали.
Двох чесних громадян я знав у криміналі
Томили першого, а другий посивів
На каторзі. Тепер на волі, наче псів,
Ми зацькували їх і через те на серці
В обох невесело. Жахливо, бо й тепер ці
Мужчини мучаться і не позбулись пут.
Вони сюди прийшли і під вікном ревуть.
Сірома! Зганьблені, продовжують стояти
Жінки. Бо що візьмеш, скажу, з слабої статі.
Все сходить нині з рук придворним паничам,
Що наплювали так у душу цим жінкам.
Красуні ваші тут сьогодні. Це сірома!
О! всі знедолені, кого здолала втома
Й нестерпна духота, ті, хто бреде й бреде
І від важких потуг сконає бозна-де...
Вклоняйтесь до землі, бо перед вами - Люди!
Ми, сір, робітники! І скоро доля буде
Таки всміхатись нам в ясній будучині,
Коли куватиме Людина день при дні.
Стрімка дослідниця великої предтечі
Й великих наслідків, приборкуючи речі,
Людина все, немов лошицю, осідла.
О горнів сяєво! Не стане більше зла.
Чого допіру ще не відаємо ми, то
Назавтра, знаючи, й просіємо крізь сито,
Здійнявши молоти тоді, братва, вдогонь!
І нам зворушливий присниться часом сон,
Що просто живемо й нікого не морочим
Картанням, трудячись під поглядом урочим
Своїх дружин, яких ми любимо здавен,
І що з достойністю працюємо весь день.
Тоді обов'язок нам, як сурма, роздасться.
І ми відчуємо таке велике щастя.
А щоб на нас ніхто напасти не посмів,
Рушницю вчепимо в житлі напоготів!
Але повітря вже наповнив запах бою.
Що я казав тобі Зріднився я з юрбою!
Хоч залишилися ще гендлярі й шпики,
Одначе вільні ми! І в нас є жах такий,
Що часом робить нас великими. Недавно
Гуторив про життя й обов'язок я славно.
Поглянь на небосхил! Для нас він геть малий.
Ми там загинули б і жити б не змогли.
Поглянь на небосхил! Я знову зі страшною
Юрбою злиюся, що котить за собою
Твої гармати, сір, по вулицях брудних.
Своєю крівцею ми вимиємо їх!
Відчувши нашу мсту й почувши наші крики,
Не гаючи хвилин, руді й старі владики
На Францію пошлють свої полки гуртом.
То й що ж! Ми теж і з цим покінчимо лайном!»
Він на плече поклав свій молот. Зовсім близько
П'яніло перед ним вируюче юрмисько.
Повсюди - на дворі, в хоромах - тут і там,
Де задихавсь Париж із болісним виттям,
Пройшлася раптом дрож в юрби над головою.
Коваль ручищею, широкою й масною,
Хоча й спітнів король пузатий хтозна-як,
Метнув йому в чоло фрігійський свій ковпак!


V. СОНЦЕ І ПЛОТЬ

І
Ген Сонце, прихисток ласкавості й зростання,
На землю збуджену жагуче ллє кохання.
І ти, належачки в долині, чуєш знов,
Як дужчає земля, як бурхає в ній кров.
її висока грудь здіймається в жаготі.
Любов'ю сповнена, вона, мов жінка з плоті,
Таїть, багата на ясне проміння й сік,
Усяких зародків великий мурашник!

Все зріє, все росте!
Венеро! О Богине!
Мені античної доби бракує нині
Й шкода, що вимерли сатири, фавн-звірок,
Боги, які, кору ковтаючи гілок,
В обіймах тисли Німф білявих серед лілій.
Мені шкода доби, коли могутні сили -
Вода бурхливих рік та сік зелених віт -
У жилах Панових творили цілий світ!
Земля тремтіла під цапиними ступнями.
І жайворонко, Пан, торкаючись устами,
Під небом створював величний гімн жаги.
В долині стоячи, він чув, як навкруги
Йому відповідав Природи світ тваринний.
На деревах німих гойдалися пташини,
Земля гойдала люд, і синій Океан,
І кожна звірина виводили пеан!
Мені шкода часів Кібели-чарівниці,
Яка, говорять, на великій колісниці
Найдивовижніші об'їхала міста.
І чисте джерело безмежного життя
Текло з її грудей у непроглядні далі;
Блаженну грудь її щасливі люди ссали,
Неначе на руках у неї немовля.
І, маючи снагу, цнотливою була

Людина, що тепер «Я знаю достеменно»
Говорить і бреде, глуха й сліпа страшенно.
Проте немає більш богів. Людина - Князь!
Людина - Бог! Тепер Любов - Дороговказ!
Якби люд ссав ще грудь твою дебелу,
Праматір люду та богів усіх, Кібело!
Якби не позабув Астарти назавжди,
Яка, зринаючи між синьої води,
Немов напахчена потоками лілея,
Сіяла, спінена, вродливістю своєю.
Звитяжно темний зір її очей будив
На серці любощі, а в лісі - солов'їв.

II
Я в тебе вірую, божественная нене,
О Афродіто! Шлях поріс тернами в мене,
Відколи інший Бог припнув нас до хреста;
Я в тебе вірую, Венеро пресвята.
Під оболоками сумна й бридка Людина.
Зодягнена, вона не є тепер невинна,
Бо гордий божий бюст їй забруднила твань,
І висохла вона, як на вогні бовван.
У рабство віддано це олімпійське тіло,
Яке й по смерті ще пожити захотіло,
Сконавши й першої позбувшись красоти!
Вкладаючи в Бовван той стільки чистоти,
Ти чарів додала, о Жінко, нашій глині,
Щоб душу немічну просяяти Людині,
Яка, закохана, ще змінить навмання
Земну в'язницю на красу ясного дня.
Забула Жінка вже й про ремесло гетери.
«Який чудовий фарс!» - від імені Венери,
Святого й ніжного, регоче з неї світ.

III
Але щасливих тих не повернути літ!
Людина видихлась, усі зігравши ролі!
Одначе, ідолів

читати