Завантажити

листочки
Все ближче й ближче біля нас.


III. ВІДЧУТТЯ
В блакитні вечори стежками йтиму я;
Колотиме стерня, траву почну топтати
Відчує свіжість піль тоді нога моя,
Я вітру голову дозволю овівати.

Отож мовчу собі, сповільнюю ходу.
В душі безмежної любові лиш припливи;
Все далі й далі, мов бродяга той, піду,
З Природою, немов із жінкою, щасливий.


IV. КОВАЛЬ
Палац Тюїльрі, 10 серпня 92 р.
Високочолий, він гігантський молот стис.
Страшний у величі й сп'янінні, сміючись,
Неначе бронзова сурма неповторима,
Й обвівши короля жорстокими очима,
Коваль Людовіка Шістнадцятого тут
Повчав, а навкруги штовхався чорний люд,
Брудними лахами торкаючись панелей.
І випнув черево блідий король дебелий.
Блідий як бранець, що бреде на ешафот,
Сумирний, наче пес, не відав він гризот,
Бо цей гидкий коваль, що мав широкі плечі,
Йому сказав такі слова й кумедні речі,
Якими раптом і застукав короля.
«Ти знаєш, сір, як ми співали тра-ля-ля
Та гнали батогом волів на панські ниви,
Під сонцем молитви читав абат лінивий
І гримав чотками монеток золотих.
Сеньйор на скакуні сурмив звитяжно в ріг.
Один мотузкою, а інші батогами
Сікли нас. Як воли, ми глипали баньками
І вже не плакали, а далі й далі йшли.
Тоді, коли ж ми лан зорали чималий,
Зоставивши в масній землі частину плоті
Своєї, то ... на чай дістали по роботі.
А підпаливши нам помешкання вночі,
Ви наших дітлахів спекли як калачі.
О! Я не скаржусь. Я верзу тобі дурниці,
Між нами кажучи. Але слова збагни ці.
Хіба ж не радісно, як сіно лугове
У червні на возах до клунь сільських пливе
І чути, як пахтять трава пожухла, квіти
Й садки, відколи дощ дрібний почав кропити
І бачити хліба й налиті колоски,
І думати, що з них пектимуть буханки,
А велет поблизу палаючого горна
Співатиме, б'ючи кувалдою проворно.
Була б упевненість, що дещиця щедрот
Перепаде й тобі - з того, що дав Господь.
Але, на жаль, це те, що і було допіру.
Я нині знаю все! І через те не вірю.
Я маю голову і руки, й молоток.
Аж ось іде чужак, тримаючи клинок,
І каже «Оброби мої наділи, хлопче!»
І почалась війна, і зайда землю топче.
Він сина відбере у мене без вини.
Бо я - простолюдин, а ти - король ясний.
Ти так захтів, хоча й своїх дурниць свідомий.
Ти певен, що мені під смак твої хороми,
Твої нероби (хай їм чорт!), послухачі
Та байстрюки, котрі бредуть як павичі.
Вони в твою нору таскали наших доньок,
Нас до Бастилії тягли за посторонок,
Повторюючи нам «Змиріться, бідняки!»
Тобі ми й Лувр звели на наші мідяки.
Ти нагуляєшся, міцним питвом зігрітий,
І будуть паничі на шиї в нас сидіти.
А дзуськи! Підлість ця триває ще здавен.
Одначе наш народ - не шльондра. Крок їден -
І ми Бастилію розвіємо в пилюку,
Цю зліплену з камінь заюшених тварюку.
І бридко нам було дивитись, як у вись
її укріплення облізлі здійнялись.
Зачиненими нас тримали в тінях мури.
Так, громадянине, минулий час похмурий
Хрипів і руйнувавсь, як вежу ми взяли.
Щось схоже на любов ми в серці зберегли,
Коли обійняли синів без церемоній.
І роздувалися в нас ніздрі, наче в коней.
Ми, горді й сильні, йшли і лячно нам було.
У сяйві сонячнім, здіймаючи чоло,
Ми по Парижу йшли в забрудненім манатті
Й уперш себе людьми відчули. Бліднуваті
Ми, сір, були хмільні від сильних устремлінь.
Коли ж ми підійшли гуртом до чорних стін,
Підносячи списи, листки дубові, сурми,
Великий натовп наш не лютував, безжурний.
Відчувши міць свою, ми прагли доброти.
З тих пір ми начебто об'їлись блекоти!
Гурти робітників на брук міський ступали,
Від темних привидів зростаючи дедалі,-
То йшли знедолені до брам багатіїв.
Я теж за ними біг, щоб нищити шпиків,
І обійшов Париж, піднявши молот вгору.
Повсюди щось трощив сердито під цю пору.
Ану, лиш посміхнись, то я й тебе приб'ю!
Ти потім витратиш усю казну свою
На клерків, що, від нас отримавши супліки,
Відкинуть їх, як м'яч, без розгляду навіки,
Про себе кажучи «Які ж бо ви дурні!»
Закони вміючи зварити на вогні,
Рожеві рішення приправити в горнятках
І викроїти щось для втіхи на податках,
Собі затиснуть ніс, зустрівши нас, вони.-
Бо вигляд наш для виборних брудний!-
Тепер їм нічого боятись, крім багнетів.
Доволі з їхніми дурницями кисетів,
І ненажер божків, і остогидлих страв,
Яких, королю, ти для нас приготував.
Тоді жорстокими ми стали мимоволі,
Почавши і хрести трощити, і престоли».

Зірвавши оксамит фіранок, він йому
Показує внизу вируючу юрму.
На королівському широкому дворищі
Вона, страшна, росла й гула все ближче й ближче,
І вила, ніби пес, немов прибій морський,
Здіймаючи списи залізні і кийки,
І барабанний дріб, і вигуки, й прокльони.
Ген рам'я ковпаки закровили червоні.
Все показав коваль у зяюче вікно
Пітному королю, що зблід як полотно,
Побачивши юрму. «Це, сір, кишить сірома.
Від неї здійнялась під стінами содома.
Тому що нічого й поїсти злидарям.
Ось я, коваль. Моя дружина з ними, там.
Дурепа! В Тюїльрі дістати хліба мріє!
А на пекарні в нас ніякої надії.
Я маю трьох дітей. 1 знов

читати