Завантажити

ти, столице!
Як ніж тобі в нутро впивався навісний!
Коли лежала ти, ясні твої зіниці
Світились добрістю жовтавої весни!

О місто болісне, столице омертвіла,
Що груди і лице до майбуття звела,
На блідість власну ти мільярди брам одкрила,
Минувшина тебе благословить могла;

І, перевівши дух для більшого страждання,
Страшне життя ти п'єш! І чуєш ти тоді,
Як палець крижаний торка твоє кохання,
І в жилах струменять поезії бліді!

Це не погано, ні. Поезії безсилі
Вже не спинятимуть твій погляд у Майбуть,-
Очей Каріатид Вампіри не потьмили,
Де злотні сльози зір із вишини течуть!»

Хоч бридко ґвалтівник твого торкався тіла,
Хоча з усіх столиць на світі ти одна
Своїми ранами Природу засмерділа,
Поет рече тобі «Твоя Краса ясна!»

Тобі найкращий гімн присвятять громовиці,
Гігантський вал снаги допомага тобі;
Лютує смерть, кінець близький, моя Столице!
Всі голоси з'єднай в одній хрипкій трубі;

Ну, а поет збере Низотних Душ ридання,
Волання проклятих, Убивць жорстоких глум,
І бичуватиме Жінок вогнем кохання,
І строфи виринуть «Оце злочинний тлум!»

- Все стало на місця у давніх лупанарах
Ридають оргії до хрипу, як колись;
Шалений газ зі стін багряних на бульварах
Зловісно струменить в бліду небесну вись.
Травень 1871


XXXV. РУКИ ЖАННИ-МАРІ
Ні, це не руки Хуаніти!
Вони бліді, мов неживі,
Вони засмаглі - серед літа
Жаркий палив їх суховій.

Чи брали руки ці причастя
Чи звідали вони любов
Чи поринали в любострастя,
Як в пітьму ночі,- знов і знов

Чи спочивали на колінах
Чи поривались в небеса
Чи серед торгу жар перлини
У цих долонях погасав

Чи падали до ніг мадонни,
І благодать їм слав Господь
Чи то лиш соком беладонни
Спалахувала їхня плоть,

Коли, прогнавши легкокрилих
Нічних комах, що п'ють нектар,
Вони крізь пальці процідили
Проклятого труй-зілля дар

Ох! Як знемогу їм здолати
Як побороти млосний чар
Над ними снів розкинув шати
Сіон Чи, може, Хенджавар

- Цитрин ці руки не збирали,
З богами зналися здаля,
І пелюшок вони не прали,
Не колисали немовля;

Це руки не кузин-панянок
І не фабричних робітниць,
Що їм цехів чадний серпанок
Ліг тінями на білість лиць.

І, невблаганні, як машини,
Пругкі, як лука тятива,
Вони не скривдять і дитини,-
Їх дужа плоть добром жива!

Тверда, немов багнета лезо, .
Вона не гнеться, як холуй,
Вона співає «Марсельєзу» -
Вона не знає алілуй!

Зате вп'ялися б вам у шиї
Ці сильні руки залюбки,
Вони б вас всіх передушили,
Нікчемні, пещені ляльки!

Цих рук закоханих долоні
Рубіном сонця опекло,
І глухо кров шугає в скроні,
Відчувши їх п'янке тепло.

Коли ж, ввібравши біль народу,
Ці Руки шерхли, як рілля,-
Їм повертали дивну вроду
Святі цілунки Бунтаря!

І розквітали смаглі руки,
Жагою повнячись ущерть,
Під мітральєзні перегуки,
Коли Париж стояв на смерть!

Круг цих долонь - о любі руки,
Судилось вам спізнати й це! -
Де ще тремтять цілунків звуки,
Кайданів брязнуло кільце.

І, занімівши від розпуки,
Ми бачимо, як з-під заков,
Струмуючи на добрі руки,
Смагу із них змиває кров...


XXXVI. СЕСТРИ-ЖАЛІБНИЦІ
Юнак, чий зір горить, а бронзова засмага
Двадцятилітній стан на свій скрашає штиб,
Якого в Персії при місяці за мага,
Повитого вінком із міді прийняли б,

Нестримний, мріючи про ніжності жіночі,
Своєю першою жагою гордий він.
Так молоді моря, немовби сльози ночі,
До ложа квапляться з коралів і перлин.

Юнак, набачившись мерзот на цьому світі,
Здригаючись, ніяк не спинить біль і гнів,
І в серце вражений навік, погомоніти
Він з милосердною сестрою захотів.

О Жінко, жалосте і нутрощів навале,
Ти жалібницею ніколи не була,
Хоч темний погляд твій і груди досконалі,
І лоно чарівне, де спить руда імла.

Ти непробудно спиш, і нам, сліпа й окаста,
Не допитатися обіймами свого.
Ти горнешся до нас, щоб ми тебе, грудаста,
Гойдали, о тяжка і зваблива Жаго.

Всю ненависть свою, зомління й потерпання
І все, чого колись намучилася, знов
Ти повертаєш нам, о Ноче, без вагання,
Немов щомісяця розгублюючи кров.

Як тільки жінка та вселить йому жахливість,
Хоча любов і гімн, і клич життя вона,
То Муза зелені й жагуча Справедливість
Нагрянуть, щоб його терзати, як мана.

І тиша сяєво змінятиме відтоді.
Спізнавши повністю обох Сестер тепло,
Він, тихо стогнучи, до буйної природи
Зведе по вивченню скривавлене чоло.

Але алхімію та заповітне вчення
Спротивив зранений дослідник цей хмурний.
Він чує, як його самотність мне страшенна.
Тоді вродливець без огиди до труни

Нехай повірить у загробні небилиці
Й крізь Ночі Істини в далеку путь пливе.
І, Смерте! Хай тебе, о сестро-жалібнице,
Нутром і хворими кінцівками позве.
Червень 1871


XXXVII. ШУКАЧКИ ВОШЕЙ
Як хлопчика чоло, розчесане до крові,
Благає білий рій дрімливиць нечітких,
Він поруч бачить двох сестер напоготові
Та срібні нігтики їх пучечок тонких.

Малого до вікна привівши за собою,
Де квіт купається в повітрі день при дні,
Вони в його ковтун,

читати