Завантажити

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

VIII
Настане ранок, і відступить істерія,
Коли вона в коханні вигорить до дна
З мужчиною палким, кому щораз Марія
Потрібна не свята й потрібна не одна.

Вона отямиться «Ніщо мені не миле!
Гидка у тебе плоть, твій рот і очі - тля!
Свій спокій віднайду в глибокім сні могили,
Де сором мертвяків хранить сира земля.

Мене ошукано Христовими вустами,
Поганьблено красу і вроду молоду.
Волосся і лице лобзав ти донестями,
Я не пручалася й раділа на біду.

Для мене - плач душі, для тебе - забаганка,
Мужчині не збагнуть гіркий жіночий гріх;
Коли в тобі живуть рабиня і коханка,
Ти врешті проклянеш жагучий шквал утіх.

Пропала чистота від першого причастя,
Скорбота пойняла терпкі мої вуста.
Я не змогла знайти в палких обіймах щастя,
Осквернена тоді лобзаннями Христа».

IX
Душі намученій судилося до скону
Тягар його проклять нести усе життя
І вірити в любов, в ненависну ікону,
Яка отруює бурхливі почуття.

Ісусе! Вічно ти жіночу кривдиш долю,
Караєш ти жінок і заганяєш в тлін.
Вони лиш моляться і, не відчувши болю,
Тобі поклони б'ють і не встають з колін.


XXXIX. ПРАВЕДНИК
Фрагмент
Смеркало. Праведник, неначе в землю вритий,
Здіймався на ногах дебелих; я спітнів,
Питав «Ти хочеш зріть, як мчать метеорити
Чом став і дивишся в безмежжя тих світів,
Де зорі міняться, як молоко розлите

О Праведнику, глянь, глянь на цей фарс нічний,
Молитву прошепчи. Нам дах здобути треба!
Під плащаницею кривися і кляни;
Але якщо блукач постукає до тебе,
Скажи «Йди, брате, геть, каліка я жахний!»

І Праведник стояв у синююватих тінях,
Де мертве сонце в тьмі змаліло нанівець
«Отож продай свої мозолі на колінах,
Прочанине святий! Армарики співець
І плакальник маслин! Май жалість до невинних!

Пустельнику, твоя скрізь знана борода,-
Розкайся і відпий із чашечки тремкої!
Величчя і добро, любов і сліпота,-
Дурний, паскудніший від суки ти бридкої!
Я той, який повстав, і той, який стражда!

До кольок в животі ридаю, о здурілий,
І весело з твого прощення я сміюсь!
Я - проклятий, хмільний, блідий та знавіснілий,-
Цього ти захотів Не хочу я чомусь.
Але лягай і спи! Цей сон мені не милий.

І ось, Пустельнику, ти знову тут! Мовчи!
Це правда, ніжний ти, і розум твій дрімає,
Сопеш, як гурт китів, і пирхаєш вночі,
Картаєш сам себе за те, чого й немає,
І по своїй душі заводиш знов плачі!

Ти - Боже око! Ні, ти - боягуз! І стопи
Божественні мене хай топчуть без вагань!
У тебе в гнидах чуб, їх повно до хвороби!
Сократи і Христи, Святі й Блаженні, твань!
Ви перед Проклятим схиліться для шаноби!»

Ось так я на землі волав у ніч німу
В гарячці тих видінь серед ясного змроку.
Я звів своє чоло той привид втік у тьму,
Понісши з вуст моїх іронію жорстоку...
- До Проклятого мчіть, вітри! Скажіть йому,

Що біля цих колон блакитних самотою
Я слухатиму вас на дні хисткої тьми,
Поки всесвітній лад, мов сяйною рікою,
Пливе по небесах, безсонний та німий,
І зорі неводом волочить за собою!

О, хай він далі йде! Пов'язкою неслави
Він горло замотав, лице перекосив,
їдкий, як цукор, що попав на зуб дуплавий;
Такий, як сука, що від зграї лютих псів
Тікає і свій бік зализує кривавий.

Про поступ хай рече, про милосердя й про...
І мимрить хай бридку китайщину, як зайди,
Як ті недоумки,- на них ганьби тавро! -
- Співа, як гурт дітей... О Праведники, знайте,
Ми ще нагидимо в гранітне вам нутро!
Липень 1871


XL. ЩО ПОЕТОВІ КАЖУТЬ ПРО КВІТИ

Панові Теодору де Банвілю

І
Буває в пітьмі голубій,
Над морем трепетних топазів
Збунтують раптом у тобі
Лілеї, о клістир екстазів!

Епоха Саго! К бісу лінь,
Трудіться, Злаки та Мімози!
Лілея ж п'є гидотну синь
Побожної твоєї Прози!

- Лілею виплекав Кердрель;
Сонетові мине піввіку;
Дістав Лілею Менестрель,
Квіт Амаранту та Гвоздику!

Лілеї милі! Де ви є
Немов рукава Грішниць білі,
Віршарство скрасивши твоє,
Колишуться, напівзомлілі!

У лазні митися ти став
Твою сорочку, свій набуток,
Ранковий вітерець нап'яв
Над кодлом ницих Незабудок!

Любов дала твоїй яві
Бузкові цвїтки-гріховодки,
Та ще Фіалки лісові,
Чорнявих Німф плювки солодкі!..

II
Співці, коли б ви здобули
Троянд розкішно-кучерявих,
Повитих лаврами хвали,
Розбухлих в тисячних октавах!

Банвіль би пелюстки, як сніг,
Розсипав, закрутив високо;
Байдуже до читання книг,
Чужинцю заліпив би око!

Серед гаїв і луговин -
Майстрове мирних фотографій!
О розмаїття всіх рослин,
Мов корків не в одній карафі!

Французькі квіти, як на гріх,
Смішні, лихі, сухотні, хирі,
І суне такса поміж них
У сутінковому сумирі.

Не мальовидел трафарет,
Де Соняшник чи Лотос синій,-
Ясний естамп, святий сюжет
Якійсь причасниці невинній!

Уклавсь Ашоки хвальний спів
В строфу вікна, де панну видко;
Найяскравіший з мотилів
Іспорожнивсь на Маргаритку.

Бордюр, басон - старі, як світ!
Рослинні сухарі! Ясніє
Салонів давніх гожий квіт!
- Хрущі, а не

читати