Завантажити

зволожений росою,
Стромляють пальчики, спокусливі й страшні.

В їх дихання лячне вслухається дитина.
Звідтіль доноситься солодкий аромат,
Де часом з'являться сопіння або слина
Проковтнена, або бажання цілувать.

Він слухає, як б'ють сестрині чорні вії
В пахучім спокої, як пальці мимохідь
Посеред сонної дитячої стихії
Своїми нігтями маленьких чавлять гнид.

І лінощів вино заграє так у ньому,
Як у гармонії шалено дише міх.
І в ритмі пестощів на серці молодому
То гасне, то горить бажання сліз гірких.


XXXVIII. ПЕРШЕ ПРИЧАСТЯ

І
В сільських церквах царюють привиди пітьми,
Вони пригнічують давно мою уяву
В дитячім гурті піп бурчить свої псалми,
За ним слухняний гурт підхоплює відправу;
А доокруж сади біліють, як дими,
Каштанові свічки горять на славу.

Вагітна радістю пробуджена земля,
Хіть перейшла вночі в церковні мури.
Біжить ранкова стежка в зморені поля
І млосно крутить в тихих травах шури-мури;
До сливи горнеться шипшина іздаля -
Листочки там і там тремтять, немов амури.

Так повелося тут, що через сотню літ
Малюють наново й відсвіжують світлиці,-
Де цвіллю пахне й мухи полишили слід,
Звідкіль позиркують мадонни яснолиці,
Немов скликають до господи родовід
З липкого мороку столітньої темниці.

В ярмо родинне поспішають дітваки
Роботу всю зробить і хатню, і городню,
Забувши на потилиці вагу руки,
Що ласку дарувала їм господню,
Готові пароха терпіти диваки,
Лишень не звів би гріх в диявольську безодню.

За що святковий день їм спом'янути варт
Новий костюм, наїдки, квіти пречудові,
Дітей з портрета надихає Бонапарт;
В старих іконах скільки святості й любові,
Що в колі благосних Іосифів і Март
Зростають дітки боговірні і здорові.

Дівчата ревно учащають в Божий храм -
Радіють, що курвами зве їх парубота.
А хлопці - до корчми, забувши стид і страм,
В матюк і в зілля кляте умокають рота,
Де звично багачів під п'яний тарарам
Крутим слівцем згадать убогому охота.

Малюнки сам кюре сортує для дівчат,
Покаже завтра їм, вчинивши службу Божу.
А поки він в саду почути пісню рад
І підхопить мелодію, всім тим пригожу,
Хто ходить неспроста у надвечірній сад;
- Ніч, як пірат, веде в спокусу зловорожу!..

II
Увага отча зупинилась неспроста
На дівчинці, в чиїх очах жило нещастя,
І він в ту ж мить подумав «Саме та,
Яку обрав Господь для першого причастя».
В її очах бриніла небесна чистота,
А серце пароха стискалось часто-часто.

ІІІ
Напередодні свят лежить вона в постелі,
Тремтить в гарячці. Вечір, повний смутку вщерть
В гарячці молиться. І думи невеселі
До Бога звернені «Невже надходить смерть»

Вона любов зове шляхами неземними,
Душею спраглою злітає до небес,
Її, святу, беруть на крила херувими
І до Христа несуть, що тільки-но воскрес.

Всевладний Адонай!.. Латинського звучання
Втішають слух слова, як райський водограй.
На білім полотні її святі страждання
Спливуть, мов сонця кров, за синій небокрай.

Вертається назад з небесного полону
В ім'я земних дівчат, що вічно молоді,
Що знані споконвік, Володарко Сіону,
Як пелюстки лілей в неторканій воді.

IV
Спадає пелена. Жагуча зваба плоті -
І Діва Пресвята стає така, як всі.
Тьмяніють образи і ризи в позолоті,
А тіло - золоте! - в оголеній красі.

В п'янких передчуттях дівоча цнота гине,
Зникає рятівний дівочий переляк,
Аж поки не спадуть благенькі одежини,
Що наготу Христа ховали хтозна-як.

Подушка аж пашить, тамуючи ридання,
Але жага хотінь долає страм і страх.
Горять зірки вночі продовженням жадання,
В зірках горить жага, як в збуджених очах.

Дівча нездужає, вже й дихати не годне,
Жадання мучить, згага й поготів...
Ой, крізь вікно тече повітря прохолодне
І студить губи, і торкається сосків.

V
Вона прокинулась опівночі. Крізь штору
В кімнату місяць заглядав. Світліла мла.
Химерне видиво прийшло в уяву хвору,
Червоним зблиснуло - і з носа кров пішла.

В пориві праведному, тілом непорочна,
Вона пройнялася любов'ю до Христа,
Відчула чистим серцем, як нестерпно хоче
Ніч трепетну й жагучу цілувать в уста;

Пить ніч палку, пить ніч незриму, як Мадонна,
Спізнати сором і п'янку красу утіх,-
Хай в небо відлетить її любов бездонна,
Хай в землю перейдуть її гординя й гріх!..

Себе готова в жертву принести, дівчисько,
Вона ступає в двір із свічкою в руках,
Під шворками в білизні голівку хилить низько,
Перед примарами проймає душу страх.

VI
Передвесільну ніч проводить наречена
В смердючім нужнику із свічкою в руках.
До неї хтиво підглядає, як нікчема,
Нахабний місяць крізь плющем пробитий дах.

Тремтить огонь, мов серце, в чорнім тілі ночі,
Згасає свічка серед випарів двора.
До неї зорі з неба котяться охоче -
І світиться в даху хирлявому діра.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

VII
Хто здатен висловить приниження й образи,
Що йдуть від панотців, природжених падлюк,
І нищать плоть земну скоріше від прокази,
І душу за життя ввергають в пекло мук
. . . . . . .

читати