Завантажити

Тому, що рев морів, хрипкий і люті повний,-
Як на твої чуття, був надто грізний він;
Тому, що лицар твій, безумний та безмовний,
Одного ранку сів коло твоїх колін!

Свобода! Небеса! Кохання! О Причинна!
Ти танула від мрій, мов білий сніг в огні;
І слово марища душили безупинно.
- І зір потьмарили Безмірності страшні!

ІІІ
- І твердить так Поет коли засяють зорі,
Збираєш ти вночі латаття річкове.
І бачив навіч він, як у фаті прозорій
Бліда Офелія, мов лілія, пливе.
15 травня 1870


VII. БАЛ ПОВІШЕНИХ
На чорній шибениці нині
Танцюють, висячи, вони.
Кістки танцюють Саладинів
І паладини сатани.

Як тільки Вельзевул, підметку взявши в руки,
По лобі трахне їх, смикнувши за мотуз,
То він примусить під Різдва старого звуки
Вести, вести танок маленьких цих лакуз.

І блазні вражені сплітаються руками.
Немовби чорний хор, трясуться груди в них,
Які колись дівчат стискали до нестями,
А нині в любощах стискаються бридких.

Ура! Без животів танцюють сміхованці!
Такий широкий кін, що хоч роби стрибки!
Але недобереш, чи бійка то, чи танці.
Скажений Вельзевул насилує скрипки.

Взуття й не бачили шершаві їхні п'яти.
Облізла шкіра геть і видно маслаки.
На решту можете уваги не звертати.
їм сніг на голови насипав ковпаки.

Плюмажем бачимо на голові ворону,
З худої щелепи звисає плоті шмат,
Так ніби лицарі в спорядженні з картону,
Зловісно кружачи, свої мечі щерблять.
На бал скелетів свист борвію долинає.
І щибениця, мов орган, реве щосил.
Вовчиці виють із фіалкового гаю.
Як пекло вогняне, червоний небосхил.

Гей, фанфаронів цих трясіть мені загробних,
Які удавано, мов чотки, кісточки
Перебирають на своїх хребцях суглобних.
Але не монастир це тут, а мертвяки.

Ось посередині самого танцю смерті
В червону вись один скелет зробив стрибок,
Неначе здиблений лошак, і, розпростертий,
Все ж відчуваючи на шиї мотузок

І пальцями стегно стискаючи помалу,
Так, ніби сміючись, загорлопанив він,
Немовби блазень той, вертаючись до балу,
Під стук своїх кісток стрибаючи на кін.

На чорній шибениці нині
Танцюють, висячи, вони.
Кістки танцюють Саладинів
І паладини сатани.


VIII. ПОКАРА ТАРТЮФА
Любовні пристрасті розпалюючи під
Святою рясою, облесливий надміру
І жовтий, він радів, кінчаючи обхід,
І слинити почав беззубим ротом віру,

«Моліться!» кажучи. Але якийсь Лихий
Брутально потягнув за вухо ловеласа
І, люто лаючись, роздер не без пихи
На тілі впрілому святу і чорну рясу.

Покара! Він його розхристаним лишив.
І чотки знизані відпущених гріхів
Лунають у душі святенника Тартюфа,

Що, сповідаючись, поклони бив щодуху.
Однак Лихий зірвав на ньому все, що міг.
І голий став Тартюф із голови до ніг.


IX. ВЕНЕРА АНАДІОМЕНА
Немов з іржавої бляшаної гробниці,
Повільно з купелі старої виплива,
Показуючи гандж і змащені косиці,
Якась така дурна жіноча голова.

Гладка потилиця, а потім і лопатки,
Що випинаються, й коротка геть спина.
Сідниці й талії оманна крутизна.
І жир під шкірою, напевне, має складки.

Червоний ледь хребет. На всьому смакоти
Нечуваної слід, і зримо бачиш ти
Химери, на які дивитись тільки в лупу.

На крижах вибито «Clara Venus» підряд.
І рухається все це тіло аж до крупа,
Явивши виразку й гидотно гарний зад.
27 липня 1870


X. НІНИН ОДВІТ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Він, її за плечі обійнявши
- То що йдемо
Туди, де легко дихать завше,
Коли само

Собою підбадьорить днина
Під ранок нас.
І в гаї кожна деревина
Затихне враз,

Залюблена в зело й росу, що
Спаде от-от.
І ми збагнемо, як значущо
Здригнеться плоть.

Ти пеньюар свій у люцерні
Зоставиш лиш,
Підставивши під легіт терни
Своїх очищ,

І в поле побіжиш селянське.
Звіддалеки
Поллється, начебто шампанське,
Твій сміх дзвінкий.

Ти, сміючись до мене масно,
Даси відтак
Мені спивати,- гарне пасмо,-
Твій дивний смак

Малиновий і полуничний,
О стан гнучкий,
Що вітер пестить спорадичний,
Немов крадій.

Тебе смішитимуть колючі
Шипшина й глід
І, буйна голово, найдужче
Твій серцеїд!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сімнадцять літ! Ти будеш щасна!
Луги й город -
Сільська ідилія прекрасна!
Сюди ж підходь!

Змішавши віддихи жагучі
Та голоси,
Ми разом підемо за кручі
В густі ліси.

І серце в тебе від розпуки
Впаде, слабе.
Тоді ти скажеш, щоб на руки
Я взяв тебе.

І понесу тебе, тремтливу,
Я в глиб стежин
І прислухатимусь до співу
Лісних пташин...

Тебе стискаючи в обіймах
Немов дитя,
Я кілька речень емоційних
Тобі в уста

Скажу, п'яніючи від крові

читати