Завантажити

колбу зціджую, мов у відро молоко запашнеє селянка,
Кров питому, яка іще не запрудніла й не задубла у згустки-ру’ди,
Й намул коростяний із того шкла змиваю допоки кров’ю живою,
А в мольберті моєму діджеєвім – лиш червоно-чорнії соти,
Та ж картини ті нагеть морокобісно-похмурі
Я рядниною стьобу рясного поперед охлосом покриваю
Бо ж засмучувать его оце здичавіле ніц жорстоко не можна
Бо ж народ – вередливий й тупий, мов оброблений рясно опецьок
Радість та втіхи од хліба й видовищ – то його з покійних віків,
Зі сивих давен -- всі вичерпні пара’лічні троглодитові сенси
Ти забери в нього це, як ураз свої шмарклі, наче медуза, розпустить
Й тею слиззю сопливою все живе й неживе затопить зловтішно
Втім, наріжним бо є і найжахнішим, що крім пристрітних опецьків,
І нас, шляхетних та чесних олігофренів зацмулить-поглине,
Всіх рухофренів та даунофілів сопливо-болотно засмокче,
Й понад усім цим шарварком гидотним лиш сам-один величаво
Тупо стовпітиме Гоблен Шмаркливий Перший,
що у щелепах своїх знавісніло стискатиме цяцьку пустопорожню,
зватиметься ж вона – «Піхвовий Рай-Симулякр для безперервної втіхи»,
зростом же Гоблен той буде, мов Вій-Гомункул – в дванадцять дюймів,
Він, мов колись Адам у раю, житиме в колбі без жінки-солодки,
Та перманентно дрочитиме лиш знавісніло на свою іграшку-цяцьку,
Той порожній тотем у народі Чорнопечерною Прорвою зветься,
Гоблен її обійме-облеліє гаряче та затято, наче дитинний опецьок –
Войлову кицьку під ковдрою в плазмі утроби безпечній,
Він же сам та й ніколи цяцьку-ілюзію ту пухнасту
З рук схолоднілих, облущених й жадних не віддасть, не покине
Ось бо тому сам над собою він уже ніц не панує, не править
А примара-майя вже безперервно і тривко в його вшкреблася серце
Навіки порожнє,
Наче гарбуз той у Гелловін з огненним зором-проваллям
або ж лункий неврожайний глек з месопотамських теренів
З витятим та й нутром ізюмної мумії винограду
В світі отому (та й в цьому), Гомункуле, місця з тобою катма нам
Тож нехай за нас, за наше єство тут наші правлять примари
Бо ж не сказати щось – не означає гнилим блювонути,
Ну а що висловить хочеш наріжне – то в невловиму шаль окутай,
Сховай у запаяну мушлю сумління
Щоб маслаки гидотно-цупкі чумного правління
Раптово та нагло, коли ти спиш уночі, тебе не вхопили за теплії яйця
Бо ж ціна на акції справжніх повстанських яєць на Лондонській біржі
Все чимдалі зроста од експансії поміжкультурної світової
ГМО-інкубаторських послідів-жовтяків, до дідька протухло-смердючих
Тож постійно-трендово та парадигмічно на яйця революційні
Буде індекс зростати на всіх хедж-фондових, форексних
Й англосаксонських біржах»
Я вже не знав що й сказати на це, що TV-Дауну відповісти,
Бо вже ледь язиком ворушив я од пива-меду, поки він глаголив
Знав я лишень одне: то треба все записати хоча б яким тупим робом,
Бо проклянуть, далебі ганьбою нас окроплять
Буремно-незламні, що з криці й борні постануть, наші нащадки
(якщо вони, звісно, постануть)
Як ми, бува, проклинаєм своїх прапредків, що нам ніц-нічого, окрім
«Слова» та «Повісті» не лишили в медових скрижалях,
Та й того би не було, якби Боян та Нестор сил не знайшли понадлюдських,
Щоби на йоту вийти з похмілля, та пересилити мент алкогольного драйву,
Щоби титанно та атлантично отеє все, усі славні воїв чини
Скласти у протокол стрункий давнього епоса форми
Бо ж шумеряни з вавилонянами Гільгамеша свого царя,
Як не пали їх та голодом не мори, а не забудуть повіки
Наші ж бастарди й агенти метростатеві мультикультурного впливу
Із европейським глянцем облущеним на хитротраханих писках
Тую кору, на котрій витязі красного слова для свинорилів-нащадків
Футуристичну та профетичну Велеса веду пісенную закарбували
Тую кору наші постатлантичні трансгноми-лакузи
Ледь не коростою-фальшем у всіх парашно-клозетних медіях
Та й прозивають нанині
В дупи ж ураз роздвоєні жала втикають вони свої,
Як лиш шумери із їх прадавнім письмом зі святих могил кам’яних
Їх жахають у снах невпокійних та поліцайсько-зрадливих
Та являються їм у жахіттях нічних примарами лицарів вольних,
Що садять банит цих холуйських гівняними дупами та й на огненні палі
І дійство святеє це на Кия наріжному та од люті зчорнілому
славнім Майдані
На очах посполитих, мирних колись донедавна усіх, під пісню чорну пісень
Холодного Яру й Бога війни Колія-Гуляйполя гречно проходить
А на початку сам Велес з корою своєю вічно-сакральною
Й плазмово-стійкою, мов саламандра,
Перед мерзенні рила та й перекошені цих лайно-інтелектів виходить
Та й показує перед щелепи тремтячі в’язь огняну Русів Святого Письма
Й піною сходять пащеки скунсів цих та гієн, дивно ж бо так:
куди ж гонорово-шляхетський снобізм ураз улизнув,
В які протруївся щурячі аннали?
Й уві сні макабричнім нагло поклялися ці гівнярі від науки:
Все, цюрук, зарікаюсь навіки-вовіки
Мастурбувать умоглядно, інтелектовно та апріорі-пустопорожньо
Бо ж народ на Русі не є аж таким безнадійним дрочилом, таким, як його
Так

читати