Завантажити

мізках їх ковбасних
Прокладе й вибудує, мов затято-фанатичний та тифозний хунвейбін
Коричнево-черленої холуйсько-бидлячої революції
А потім, відстрілявшися з-за шкла, немов по контрі ненависній
З Максима-скоростріла безвідмовного, крамольно-зашифрованими
Кулями словес із глини вогкої, гнучкої та вселіплячої,
Він опустившися на землю з телецентрового зиккурату,
Не тьолкам й не блядям найперш наярює, а набирає моба шифр
Свого дружбанного й покірного Гомункула, щоби йому,
Як на церковній незрадливій сповіді, повідати напрямно та й без вуаляції,
Що він хотів відверто й прямо із-під товщі колби болотя’нисто-загнилої
Повідать кріслодупим плазунам свойого рабства у комфорті примітивному
Та й мусить блазнювати повсякчас, кодуючи всю навіжену й голу суть
В обійми всемасні словес-повій, порожніх жартів, тупорилих муделів,
І похвали розтлінної невидимим жрецям та й телезиккурату геть прогнилого,
Що споживають нашу плоть і кров щодня, немов ті їдоки
В святих церквах безбожної брехні
Жеруть несито-каннібальськи тіло їхнього кумира вічно-розіп’ятого,
Та й запивають наркоманськи-збочено й некрофілійно його зчорніло-стухлою
Та й протоплазмою
Отож лишень був я хотів із «Драйву свинорильного» та й ТV-Дауна діджея
Ніжно виволокти
Як стрепенувся він був нагло й несподівано для мене й кельнера
Обтатуйованого й байкероподібного
Аж тут він, похопивши самовільно пинту на коня, й лакаючи розбризкливо,
Поки волік його я, наче невід вгрузлий в твані, мов крізь таверну з кораблями
Змаленими та й стилізовану попід скелясту пещеристість, як гейби робінгудовий
Old trip to Jerusalem а чи ж забуто-містеричний Salem відьомський,
Та й все глашатаяв до стін німотних, мов Ван Гог поранений самим собою
До червоняно-глиняних оздоблень внутрішніх притулку-дому Жовтого,
Що бовванів химерно мов отруйний гриб на пранцевих
Окіллях Амстердаму, мов бульба та, отруйними каналами посіченого
Й почав верзти таке D-Даун TV-J, що й сам Далі укупі з Елюаром
Та сиріч-не-в-собі чорноворонним Едгаром не зрозуміли б,
Навіть обдовбавшися травою з coffeshop’ів келій схимницьких:
«Я на коня речу, чи чуєте мене, ви, ті що так ніколи й не випліднювались,
А мусите мішками бути з кістомахами й трусити жалібно й облудно,
Ледь не до смерти сизої лякаючи на манівцях світів ченців сумирних,
Чесних пілігримів, що хоч і чисто й від душі, та все не там шукають,
Того, кого вони ніколи не знайдуть, хоч тут, хоч там,
Хоч присно, хоч деінде, хоч гниючи у схимі, чи вловивши
Із чаєм запашним порожній дзен, мов плескіт обезшкірених долонь,
А чи п’ючи, мов арії, отруту, збагнувши перед смертю непрейдешній кайф,
Тож відпиваючи ковток останній пред возсідланням сим святим
Запіненого карку прирученого мною лиш князівсько-руського коня
Баского, що злетів сюди на крилах запашних з-під упряжі
Довічного гетьмана Брахми, хто звоював коловорот вогню од гайвороння,
Тож не марнуймо час отой, що даний нам в піснях нерукотворних веж,
Що в високості обрисів не мають,
Злітайте до рахманних піль своїх первинно-хлібних,
Попри кажанячії крила сво’ї та лики неосудних немовлят
Нехай вас не лякає витканий із плоті зиккурат, що розпростерся понад вами
Та в нікуди, тоді ж бо ожиєте, ні – то не народитесь ізнов,
А вас замінять інші суті у першокрилах й мракобіссях хоругов,
Що виткали не ви, бо вас немає, й не було, та мати ваша Русь
Лиш викидала з себе ті кавалки гною, чим були вічно ви в подобі вашій
Викиднів сумирних, та нетлінно-диких відсутністю своєї форми
Й хаосом м’ясив, клітин та витікаючої в безвість себе крови…»
Та ці смутнії ТV-Дауна слова я далебі вже ледь торопав,
Й не чув вже майже, бо сили чути не було, як і писань снодійну каламуть,
Так випаровується в потойбічнії завулки чад смогу в схарапудженому місті,
Як моя сила витекла у часі, коли всі дзвони міста враз закалатали,
І я, Гомункул ниций змушений був затремтіти у лабетах
Нікчемного безсилля, непотрібности моєї – на з’юдженому тлінному банкеті
В палатах тьмяно-княжих, де повік з часів Руси падіння, давно вже
Білесі кістяки все задзеркально бенкетують, із атлантичного життя
Виполоненні Дивом смерти, що плів мотузяно-невидимо віки
на превелебнім та чужому зиккураті…
Отож я із остатньої, що була в мене, моці ледь дотягнув я ТV-Даунові мощі
До голого узбіччя, на якому – ще з Бусово-розіп’ятої давнини –
Пікнік свій правили бомжі-кощеї, немилосердними епохами та й незбагненні,
Були то привиди митців, котрих це банякате й геморойне од сидіннях в кріслах
Людство враз возвеличило, оскоплених розжирілими мотилями й не жахних уже,
на сороковини опісля тризни – зі шмарклями, плачами та кадилом,
з якого чаділо все домочадне та богомільно-некрофільне людство…
Співав-бо був один англосаксонський bad, котрого наш DJ цитує часто:
«Кожен мисливець, який бажає знати, де сидить фазан,
Хоронить у залізобетонному сейфі-саркофазі -- поруч зі свою рушницею –
Персонального Джезуса»
Отак я й увіпхнув трясучого й важкого, мов потопельника у меду-пиві,
У

читати