Завантажити

Історія DJ TV-Дауна
(постатлантичний епос)

Заспів

... Прабакси, себто вибачте, прабаски
Злітали в сивий космос
Ще до дідуся Авраама
А техносакси, себто вибачте, прабакси
Поссяли на поверхню Місяця останніми
А чи це просто вигадки телевізора?
Ти вмикаєш його у свої нейрони
І воно ллється вільно мов ширка веною
І робить тебе вільним
До нестями вільним
Таким собі іграшковим бо-бо
Бобом Марлі або просто Бобом
Або ж грядущим що на грядці
Генно-модифікованим бобом
Екологічно чистим месією
Вільним як поступ пост-анальних мас
Затям: граф Мальборо визнавав
Лише джайністський чай
Імені Махатми Ганді
І смалив опісля чайної церемонії
Винятково перуанські коноплі
А покійна Діана мила своє
Шовковисте волосся лишень бензином
Національного товаровиробника
“Британського Петроліуму”
Взнавши усе це від DJ TV-Дауна
Та його хачів Випердкоff’a
Бегдрайслера, Ігуани
І Fuck2mass’a
Підеш до найближчої ресторації
“Ганнібал Лектер”
Вип’єш козацького первака чи сивухи
Закусиш чумацьким огірком-желдаком
І салом, яке не зіпсуєш ящуром тисячоліть
А потім звіриш свої чуття:
Чи це нам заповідав дідусь Огілві?
На те і немовлята, щоб обсиратися
На те і памперси, щоб їх обсирати
Ось вам труди і дні кріейтора Валіда
А старий Хо Ши Мін
Все посміхається мудро з білборда
Великий Заясь
Він ковтає напалм відкритого суспільства
І запиває все це запашною дзен-колою

***

Сповідь Гомункула

А про віщо мені мовити свій епос, братове?
Чи єси не змарніла вся Руська земля?
А чи ти вже за шоломами в кощейській блекоті єси?

***

Я ж бо банита Гомункул за поганяловом,
Тусом навколодіджеєвим тупо мені накинутим,
Бо ж на тварі моїй нечистій порозквітало фурункулів
Й несть їм числа, як тим гадам у нетрях тропіків,
Більше прищів, як на моїм мордофейсі, мабуть
Носить лиш Еклі, герой світового бестселлеру
Та не плекаю я жодних образ ні на Творця анонімного,
Ані на предків сердешних моїх,
Підстаркуватих ханойських чиновників,
Що на рису фунти заледь заробляють на службі
Й живуть у хатинці з тростини у нетрях хащів в’єтконгівських
Та й на кобіт стегнасто-грудастих не серджуся я,
Що свої губки рожево-солодкі пихато на мене копилять
Я ж бо Еклі-Гомункул – й цього для пояснення досить
Та не такеє я падло на штиб стукачєлли прищавого
З саги Макмауса, що увінчала епоху блювотно-нікчемну,
Схимником стейту Нью-Гемпшир не слабо сиріч змальовану,
Й робом таким, що суспільство яйцеголово-святенницьке
Ніц не змогло бунтаря у відрижку стандартну свою помістити,
З пельки та й затхлої виблювать, щоби цю брилу нащадки
Мишачо-мізерні та й не спроможні були віднайти й збунтуватися
У їм накинутих смердо-холуйських
диску’рсах, контекстах та пулах
Тож я на Еклі прищавого та вісп’яного
Лиш ззовні подібний та ніц на дещицю внутрішньо
Бо ж та не скаже ніхто із тусні, що Гомункул, мовляв,
Може інцестно зі чорноземним тілом злягатися
Як байстрюки та бастарди, що прабогині плоть
Скверною, гиддю й безчестю недремно запліднюють
Ці ж міріади сучасних едіпів-царьків
Тіло її непритомно гвалтують, обліпши коростою чорною
Та заправляють її розкладанням та трупним гниттям,
Соки остатні і рясно-буяльні у сиві віки висотують
Мов хробаки у могилі цей морокобісний банкет та й правлячи
Я ж бо стою, як стояв, на семи вітрах
На роздоріжжі неясному,
Мов той лицар прищавий та нестійкий, істеричний вагаючись
На перехресті двох сутнісних вулиць – Правди й Свободи,
Що є лиш вулицями, вулицями – та й поготів
А мо’ – ще й причинними постманівцями-гостинцями,
Що розпростерлись в нікуди, у край порожнечі
Розверзлись, де правлять вовіки і прісно
Лиш назвиська-симулякри й повійно-вуличні привиди
Й сам я не відаю ніц, від кого розради чекать
Спокою-радости в тілі моїм нездійсненному
Так завше нен’аситні пристрітні душі усіх банит,
Котрі паразитами силу землі вичерпанну висмоктують
Бо ж змій у казках, з котрим на смертельне прю
Славнії витязі виступали хоробро-бездахово,
Є насправді той велетенський глист-аскарид,
Що у лоні богині Гео мов ембріон простилається скручено
Й геть усі соки життєві-благії із неї, матінки
Жадібно, знахабніло й затято, мов прорва, ссе-висмоктує
Тож ні цар справедливий, ані фанатик-герой, ні месія скривавлений
нам ні нараять, ані розрадять у тім, як того черва витруїть
випалить-вивести з чорного тіла, коростою й тлею посіченого,
чорного, мов картоплина згнила у вирвах,
із льоху безодні вийнята
Що вже і свині в своїх загонах її наминать ізгидують
Так ні на що тратують колись соковиту красу,
Сонячним соком в степах херсонеських напоєну
Бо ж ожили-воскресли нанині вже всі глистові вали
Й тілом білесим-слизьким оріянну плоть окутали
Смородом тухлим своїм обшири Яви позахаращили
Й бризкають раз по раз зі згнилих пащек макабричною лавою
Та із якої плекаються вежі та й зиккурати
Непереможної Смерти столиці – Шеолового мегаполісу
Ось же і я, Гомункул сумирно-мізерний
Ніц не знаю, куди з перепуття Правди-Свободи зрушити
Бо ж всії трахти

читати