Завантажити

тачку, що лишень за моїм махом враз причалила до венеційсько-слизного
Болотяно-зеленого й смердлом наснаженого причалу дивосоння Даунового
Я тіло важелезне в трендо’вих репових обносках ледь втусував назад,
На те святеє місце де колись Бон Скот у кенгурушці наелектризованій
Був захлинувся блювотинням своїх знань про світ, що їх і слава гейби
Не затьмарила та привела його у Жовтий дім, де піджидав його Ван Гог
В кімнаті, зафарбованими соком із черленого жука та перспективою
Химерною, котру людині не судилося ніколи видіти, чи притуляй ти їй
До ока телескоп колайдеровий, чи напріч їй ти очі по-кобзарськи повиколюй,
Те мотивуючи глобальною всесправедливістю, чи раєм Апокаліпси,
Чи жертвою духовному жебра’кові Ваалові…
Отож бо я безсило, ніц словес речи, затусував на мент який німого ТV-Дауна,
Прорікши лиш з останніх сил водилові індуському Харонові, щоб обережно віз
До мушлі атлантичної діджея мощі, що медами свинодрайвними
Для дайвінгу рунічно-потойбічного космічним байкером-барменом
Ретельно і деміургічно та й забальзамовані…
А я зоставсь сумирно й канонічно на своєму березі, зарослому зеленим планктоном,
Все терплячи, немов гиденний пес, що опинився у пустелі без жоднісінького дерева,
Слабуючи нікчемно, по-старечому, на постпивний трофічний простатит,
До амфори нічної попід ліжко дистрофічно руками-сірниками та й не допинаючись,
Ні мушлі, ані колби навіть вже нема споконвіків для мого прихистку,
Ані горшків нічних -- ні колізейських, ані кукутенських глиняних –
Щоби в старечо-венеційському та й ковпаку й прозорій льолі
Сибаритсько-філістерській на старечому шкелеті
піссяти в горщик сей, слабуючи на пранці допотопні та архейські пролежні,
Й додати праці розледачілій й роздобрілій од неробства й пилу,
Ще хітній та рум’яній покоївці, що наче бера та осіння-передклімаксна,
все мучається й вививається понаді мною тужно та намарно, щоб ізцілити хоч на мить
старого цього Лазаря у ковпаку простатно-імпотентному, котрому що лишається,
так це стовбичити примарно на розріжжі Правди та Свободи, ждучи
аж протверезиться пророк DJ, допоки ж – ніц нікуди не йдучи, лиш попід себе пудячи…
Так бо не пудив попід себе Ігор, князь пресвітлий сіверський, ждучи допоки Святослав,
Круль київський та й дупу підніме свою на бусурман із диких московитських піль
Чи ж ждав чого великий Гільгамеш, щоб рать свою та й піднімати
на вежі Вавилонські недосяжнії?
А вежі ті високі, як і мури вічно-звойованого златого трону Києвого

***

На нім висиджує з віків сивих свої гадючі яйця Тор різноликий, чорний князь
Тримаючи в клешнях чіпких свій штандарт-кадукей – палицю летючу,
Оповиту двома зміями з дванадцятьма головами
Ніц немає більше опції, мені Гомункулу карбуноликому, яко стовбичити
Поміж двох праведних назв і тішитися ними дитяче, так і не йдучи нікуди,
Ні кроку не ступаючи за заповітом батька Лао, бо ж моє плем’я маково-макітряне
Кумира іншого собі облобизало з кривавими й потворними зірками
На лобі та на грудях, що медоточиво-мазохічно приймають кайф од збочених тортур
Що чорно світяться та мракобісно позамість чакр та цмулок-входів
Пристрітної плоті до духових оаз нерукотворно-самоплинних
В візерункових лабіринтах чарівного трипільського яйця
Та ви яєчню смажите на вранішній пательні завше, бо ж так єси простіше набагато
Ніж терти мак ведичного знання в макітрі всесвіту свого,
розтрісканій на злосмердючій кухні, що у спадок вам перейшла од
простатитно-геморойного прапредка, старця Хама
Це ж він вас налякав колись, що ви аж всрались рясно й побігли до ріки
Топить свої химерні статуї – божків своєї по сей день незба’гненної віри
Прапредок-старець ваш вошиво-бородатий, клон-виблядок Мамони та Венери,
Зі вприсненнями ніц незримої живиці од Одіна, Озіріса, Траяна
Й молозива блекотної Астарти
А налякалися ви так, що потопили враз у водяній безодні свої навіки вже
Нікчемні суті, прикликавши позамість демонів химерних та правдивих,
Що вас оберігали хоч в добрі, хоч в злі,
Та поміст Сонцеликого прабога ви приваландали страждальця-Мазоха,
Хто все тортурами пояснить просто й велеречно, й відкинуть змусить
Роздуми, вагання і всю борню екзистенційну вашу во славу
Ефемерної спільноти, що раює бігме вічно без слів, без снів,
Без плоті та без духу, бо вам так просто, ясно й ненапружно бути ніким
І смажитись-стлівати вічно та бездумно в лабетах колби Чорного Магістра,
Котрий плекає мракобісся вічного вогню на розі нерухомому двох вулиць,
Фантомів-звуків – Правди та Свободи…
І ось на моїй пиці вулканічній, на картопляному, у чорних вирвах
Землянистому лушпинні щось лунко луснуло й залило вщерть єства мого дірки
Пекучим жирним гноєм, мов з нечищених конюшень, неначе вибухнули
Магмою вулканів й тектонічних зсувів всі греблі сонного й запрілого освіття,
Чи то був торій, цезій, америцій, що спав допоки, стогнучи у лабіринтах
Моєї андеграундної колби, могильника забутого, змертвілого та гле’вкого
Всіх пристрастей ізтрачених людських, думок, самокопань та

читати