Завантажити

сушаться пустельно
Все маківки людські розпухлі, як од трав’яного й корового голоду,
Тож цими кавунами ж бо отой жахний баштан засіяно, і кожен той кавун –
То всесвіт бісовий, річ у собі, де лиш тортури й муки все зміїно гадяться,
А зерня кавунів отих, породжує все ангелів із гаспидськими ликами
Та крилами кажанячими, й вони снують-кишать у колбі тій, де всі ми нині варимся,
Й яку освітлює од пекла осоружного лише діджеїв TV-Дауна та й стьоб езопів
Лиш він крізь ці канони нам напущені, що ними ми опущені ще згірш рабів
Єгипетських
Та й іскру ту він нам передає таємно, колбовим клошарам, від батька Видибая,
Од Дажбога посинілого, що зі Данапруса Марою для орди Фернагієвої
Невідворотно та й фатально видибав
А я все в колбу тикав зором геть притлумленим, немов мерця проваллями,
Що з них могильні черви яблука усі японські та й моїх очей, та й сік
Ясного бачення світів із мене макабрично виссали
І тут я був подумав, що скрижалів цих не стачить ні на які покоління,
Бо їх нема одвік, бо порожньо вже стало в божих замислах усіх,
Якщо вони й були, то вже мотузки обірвались всі, і павутиння,
За яке вчепитися, таке тонке й сердешне нидіє, що не вхопитись гейби
І просвітленим, щоб той павук верховний на якийсь світ видний витягнув
А так лиш фатум наш – все висіти й гойдатися, мов хвилі-буруни
Безтямнії, без дум і порухів душі, та так крутитися тому лиш,
Що існує рух, сам по собі, невидимий, без жодної причини, бо причинний
Він із зародку, й ніхто вже більш, навіть діджей нам не посянить сенс
Того кипіння дикого, що діється у потойбічній колбі Парацельсовій,

***

Та я почав цей епос, витканий з химер, про TV-Дауна, бо все в мені
Горить, в моїх прогнилих нутрощах, бо всі прищі-карбункули на шкірі
Раз по раз, одне за одним в темряві рясній все вибухають новими сузір’ями,
Галактиками в поторочі нематерії
Тож і кричу я епосом усім, бо здичавіла плоть галактик та й без етосу,
Без стержня, що амфібій, саламандр та муралів зрікає на безтямнеє
Порожнє тло, де барви всі розмиті, запроторені у розкуйовджену Мару
Що править осоружно сутями позамість Господа дерев,
Вже волхв не прочитає мову нутрощів древлянських, що кільцями
На напнутість хребту нанизана у вислідах структур, що твердь
Тримають глиняно, всепрісно і вовіки й повсякчас, з тих сивих пір,
Де небо і земля жили на шпилях гір, а ми були пилюкою розсіяні у просторі,
У порожнечі псевдотверді, ув анналах таїни, й цей мозок був дитячим
Розпорошеним, таким, яким він нині є, у порах загнивання бидлосу,
Й Ван Вей і Басьо – то вже не співці гармонії, а дикі вурдалаки-некрофіли,
Що кровоссавцево оспівують розтлінь, розтлінь і розпад,
Білочерв’яковий рай, гниття і сухість розперіщених пащек, і раювання перепончате
Породжує безплідно виритвини гирл, в яких сочиться збагрена лиш піна
З епілептичних губ, зі згнилих персів -- яд для хробаків, з ядучих піхов
Смерти, де розквітають дхарми потойбіч, де дим з канабісу оповиває пустовища,
А гул з небес лиш провіщає каламуть, що все повзе й вкриває чорним руб’ям
Омилені кістлявища тисячоліть, і бубон цих шаманів, не волхвів, мов дзвін жертовний
Всепровіщає-плаче кожному із нас оцей фатальний, неминучий вислід
Одвічного життя у пустоті, де ні ваги, ні міри, ні любови, ані потойбіччя,
Ані сьогодення не сплива, де час застиг, немов з людських жадань кисіль
Одцвілий міріадами хотінь, з яких зліпили каламутний безмір сліпоти,
В якому жить усім, а скорше та й не жить, бо як назвати те, в якому суть
Вже не існує, та і ніколи ніц не існувала, а всеє, що було – то лиш ввижалось
У дикім танці ілюзорнім нам, у кайфі поторочнім дикого екстазу
У пінявій крові агоній та відсутніх почуттів, в солодкій зав’язі
Нав’язаних конвульсій, що ними обробили нас та й окропили милиці калік,
Немов глистів та капустянок, щоб вся поверхня наша смикалася рабськи,
Щоби краса химерна розпукувалася блискотом іржі в міражних
Та бридких обіймах гнилісного раювання, варіння в випарах гангрен
Невиносимих й невситимих
І думаючи так, я колбу вже прадавньою кувалдою та й відьмаків
Хотів на друзки розтрощити неосудні, та враз діджея там я усередині узрів
Та й зупинився лячно на митнищі нелюдського та божевільного розмаху
І гейби враз упав-затрясся на килимі, що був привіз мені старий апачі та й Сат-Ок
Як подарунок із Ферганської долини, забагреної кров’ю глупоти та й пожадоби
І я ніяк не міг збагнути, хто такий діджей насправді є: він – фатум мій,
Чи мій страшний фантом, якому я до скону у конвульсіях жахних
Прислужувати мушу аж до свого невідворотного та й переходу у шеол?
Тож залишаю я нащадкам грибоморфним оцей безплідний
Та й постатлантичний епос – про діяння химерні TV-Дауна діджея.

***

Заповіт DJ’євої колби

То про шо ж мені, братове, свій епос мовити?
Чи єси не змарніла вся Руська земля?
А чи ти вже за шоломами в кощейській блекоті єси?

***

Вся Русь однині, прісно
І повсякчас жиє
Ув віртуальному етері
Колбовому
І не випнутися нам звідти нікуди
Як

читати