Завантажити

збочень
За всі мільйоноліття вічного стояння, стовбичення й правічного розп’яття
Й роздирання поміж вершин обох ніколи не насипаних курганів,
Двох піків, недосяжних для стерв’ятників-орлів, лакун шпилястих,
Тих, що пробивають понадгір’я хмар й простромлюють, немов
Списами й стягами Буй-Тура ряднину ветхо-сіру й поторочену істлею
Навік відчуженого од Свободи й Правди неба…
І тут я, донедавна ниций раб, Гомункул, що стікає кров’ю й гноєм,
Ступив з остатніх сил та кволого наснажжя свій перший самостійний крок,
Нехай цей step і в у нікуди був, і я ураз не зчувсь, як вилетів з роздвоєної колби
І геморойно сидячи в свому домашньому халаті у філістерсько-ховрашиному
Буковому седалищі-кріслі, я тупо чіпси, мов зерно, згризав мишасто,
Уп’явшись цвіло та банькасто масними мізерними бусинками мишачих очиць
У хаотичне вариво всередині своєї 3-D колби, в ній викаблучувавсь
DJ наш TV-Даун, всіх здобрюючи трахом інтелектуальним,
та поливаючи всіх стьобу нарочитого малясом, що заливав розверсті дупи
котрі відтягувались та відпочивали замість навіки непрацюючих та всохлих мізків,
а помагали Дауну в його діджейно-карнавальній поторочі хачі його,
всезнані репери та байкери фашистські, відомі анархісти-антиглобалісти –
гер Випердкоff, Бегдрайслер, Fuck2mass та Ігуана…
Була ж фанера то паскудна й лоходромная для байбачні смиренної
Та ховрашні лякливої, що гейби в дупу паритимуть їх осквернено,
Та з крісел же вони заперджених своїх не повставатимуть, бо все втикатимуть
Баньками на прямий етер, хоч він такий прямий, як їхні спини згорблені,
Такий прямий, немов спітнілі їх тестикули, такий прямий, немовби їх ерекція
В епоху найрозквітлішого простатиту й геморою, ув еру їх газоподібних
Та відсутніх почуттів, гороб’ячих сердець мізерних та засохлих персів,
Мов ув африканської праматері, та піхв, наповнених піском пустелі,
Без джерельної води, без пристрасті Інанни лона, навіть коли спить вона,
Що аж забитий-виснажений працею садівник, що сад свій виплекав
на березі Великої Ріки на плодоносних намулах її -- не втримався, коли побачив
Богиню свою сплячу та оголену від ніги сновидінь, і той не втримавсь
Од занурень диких своєї плоті ув Інанни дику, прохолодную печеру раю
І хоч з тих пір прокляття вічне над Шумером предковічним і над людством
Все висить, і ми п’ємо всі спрагло ніц не воду, а самую кров – що свою, що чужую,
Й ніколи в вимірах оцих ми не наситимося, ні, бо садівник колись встромив
Брудну томаку свою у чистеє, плівчасте та вологе лоно юної Інанни,
Та так звірино вдовольнився та розбещено, що боги всі навік рід людський
Прокляли та кинули його у крісла геморойнії втикати вечорами
В колбу Парацельса, і брати з неї все і кермуватися, чим скаже хто б не був,
Хто в ній сидить, а викаблучуються гейби у киплячому намулі цього варива
Все переважно виблядки, мамонові сини та еманації ізгнилі враз
Воскреслого падлюччя на перетині епох, на розі Правди та Свободи вулиць,
Про них порожнякують-репетують всі, окрім мого друзяки,
Вічного езопа та че-гевари колбівського та волхва-характерника
Й посланця лами -- нашого діджея й лірника підпільного, харизми ланця
TV-Дауна
Бо батько його видибав з Данапруса колись, Дажбожим посинілим привидом,
Коли всі дзвони відзвонили у святому Граді, розтлінному та й прийшлими чужинцями,
І він сказав тоді, ледь видибав – так TV-Даун був мені по п’яні та й проляпався –
Що правдою хоч не намажеш хліб, та запала від неї серце Русі озомбілої
Та правда – атлантична іскра з горнища Ярилого, на дні праокеану не потоплена,
Хоч материк вже й спить давно, мов немовля придушене, під товщею води віків,
Та іскру ту зберіг зсинілий батько TV-Дауна, коли зачахли всі віки Руси
В нав’язаній орієнтальними стратегами усехиренній та й смиренності,
І знову люд розсіявсь, наче маковиння зоряне, по берегах Данапруса,
Та вивільнений з колби Парацельсової всевільно заволав: «Наш батько Видибай!»
Бо Дана в лоні понад часу вже тебе голубила, і нам потрібен той, хто збудить
Сон наш колбовий, в якому ми на юшку геноцидну з будяків усі ізвярюємось
Ми іскри хочемо твоєї та Ярилової, бо вже пітьма холодна з нас мерців
Зробила Босхових, химер відразливих, що обрамляють всі за’мки хтивих та тупих
Лакуз гламуру, мислі болотяної, глевких та й душ, розведених в сироватку
Та й розімлілих в колбі, що гуде безперестанно та й шумить потворно
В наших головах, в макітрах наших, де нема вже маку та й різдвяного, небесного,
А там лиш маляс з бісової дупи, молозиво зі членячої піхви та й
Трансвестного Фернагія, та й крик його у наше перепоння раковин,
Що це Воно – то наш первинний стан, убитий ефемерним гріхом первороддя,
Начеб Адам і Єва, чоловік і жінка, їх злягання у любові – то стан бридкий,
Ворожий до законів Піраміди, Башти й Вежі, тому то-деміург колись
Одвічно-первозданний наче статус-кво напівбожка й трансвеста та й Фернагія,
Оборотив із вічного буття на пекло та й шумерсько-вавилонське,
Яке насправді полем є без обріїв, й на полі тому не ростуть, а

читати