Завантажити

дупопромийнім етері:
«Якби ж бо ми знали, в яких Усесвіту норах ті гади з личинок-яєць
Слизотно-волого та й голови ся випинають,
То ми б чавили їх нагло, як стій та одразу в самому їх зародку,
Навіть поперши й те, що там якийсь черговий фантом-Іоанн святий
З Синаю муслімського був закликав вірноспідніх усіх
Ще дужче й затятіше повозлюбити своїх та й гвалтівників
В екстазі гидотно-інцестнім свінгерських й гейських морокодійств блаженних
Чимдуж возплекати, чимбільш та чимдалі усе масніш
Тріюмф возлягання між катом прищавим та геморойними дупами жертв
В кривавих попідземеллях, на ложах келійних содомів й гомор,
В колайдерній безвісті, де безумним огнем ненаситно з пащеки віків
Палакхотить та блює зморений голодом жовтим облозіяючий та й Мінотавр»
«Далі не треба, брате діджею, спинись! Ми вже всі й одразу
поза пороги зрушаєм та й для Ради зі стягом чорним тебе там ждемо,
бо в «Свинячому кайфі» можна лишень відсидіти яйця свої коштовні» --
Так був возслівив затято банита Груша Гнилая
Гайковим та й залізяччям своїх стусанів об лункії макітри друзяк
Їх виганяючи всіх із «Свинячого раю» цупкої й вузької нори
– гера Циклопа, сера Геронтіона та мандарина-сен-сея Чу Хлі б’а»
Отже ж бо виперлися вони з «Драйву Свинячого», та я направду не знав,
Чи осідлають вони баских коней своїх, чи під вітрилами чайок козацьких
За смертоносні пороги підуть, огненну роздмухавши пінную плоть
В неохопимих фантомних обрисах тіла ріки святої,
А мо’ (що вірогідніше видається понад усе) десь бо на дно
Ці пуцвірки ляжуть, немов у гробницю свою ювенальний Тутанхамон,
Укутавшись в сизу тлінь блаженно-чадно-кайфо’вих димів та видінь
Та менше з тим, нащо гадать-калатать в сталеву рейку п’янких ілюзорних змін,
Адже ж у нас лиш варто однеє слово на старті генези сказать,
Як всі Семіраміди сади без хтиво-масних запліднень розквітнуть як стій ураз
Отак і байди-банити ці – Грушогнил, Триглодитовий Дев, Старечий Маразм
Та Дао Чу Хлі б –
Сказали про запорожний айленд, холодноярський конвент та
Про гуляйпільське чистилище грізне отут на землі,
Як враз пострибали, мов сонми жирних клопів,
Сметанні масні вареники в пельки облі та й ненаситні,
Бездоннії прорви усіх Пацюків-куркулів та й жадобних до сала й борщу
Хуторянських усіх сподарів
Одразу ж був бетговенський гімн заграв їм европейсько-райський анклав
До себе нагло прийняв брудних, неголених й жадобно-диких цих гівнярів
Щоби за кошти місцево-бюргерських муралів-посіпак
відмити цих шайзерів-смердів од азійсько-немитих амбре
та й посадити пиво цмулити їх по пабах локальних та кабачних
Бо ж на гумусах їхніх бактерицидних та чорноземних ланах
Вже ізварені жирні вареники без ГМО у сметані самі собою пнуться як стій
А земля тая, матінка їхня Венера плодиться живуче так,
Що ти скільки гидотою з труб бандючеллів-нуворишів заводських
Її не поливай,
Та й ще стільки ж нуклідами зі Мінотавра пащеки не посипай її плоть
А жоден дідько горбатий своїм вражим сім’ям її плодючую міць
Не виснажить, не розтлінить та й і мутантно не осквернить
Плоди її пишних та чорноземних тілес
Тож вареники жирно-сметанні на ній все зростатимуть само собі
Та й забиватимуть тістом глевким не тільки лиш пельки байстрюччя
(Що од туром зґвалтованої та й богині з острова Кріту походить,
Сих однакових, з конвеєрів курячих зійшлих офісно-фондових блазнів
й штучно запліднених од стволових клітин та й ембріонів)
А і пащеки нечищеноікольні червонозадих макак мадгаскарських
Так ми ввесь світ нагодуємо, що перед нами в боргу предковічнім
Бо ж не витяг ще й досі ніхто із багна нас за наші чуприни
Та й масні оселедці
А голови наші од яких вже віків тріщать, мов пусте маковиння,
Зрощене сиріч лишень мов для нариків втіхи чумної
Бевкають аж поки не луснуть од наших зударів одне об одне
Мов барани шлюбночасні гей розбігаючись та й наближаясь
Настріч на герць одне супроти одно’го
Перший несеться з гірського Заходу, други’й – з териконного Сходу
І аж до смерти вдаряємся і пробиваєм крихких черепів шкаралущу

***

Кожен своїй вражині ув акурат на середині Данапруса-батька,
Куди жоден обрізанокрилий півень та й не долетить ніц ніколи
І вся осоружність нашого бігме життя – мов ті крилячі недоростки
Для нелітаючого до Бужа осердя орнаментального
А вже назавтра та й холодцево-розтятого голого когута
Без індіянського пір’я
А тлусті тітки на лавах та на призьбах таїтянських солом’яних хаток на палях
Все лузають насіння та спльовують злузану полову, лаючися
«Та ж насеру його матері» -- більш для блюзніру, ніж од вродженої корости зла,
А тоді перуть простирадла, білизну та покривала, зашаровані лепом праці,
В наступаючих водах нової щорічної повені –
Не тре нікуди виходити з двору, щоби щось зробити,
Ріка протікає під твоєю постіллю, крізь твій сон як прелюдія до небуття
Не тре нікуди з двору робити перший крок, бо світ і так пізнаваний
У твоїй господі, яку будуєш не ти
Тлусті тіточки, ізпльовуючи з таїтянських губ-ковбас соняшникову

читати