Завантажити

ведуть у кам’яностінний Шеол –
Так я читаю цей вирок у всіх лжеписаннях, нам нав’язаних
Ми ж бо бездонно винні самі – нашою малою малістю
І німотою банит, срамотою рабів, в усі діри обтраханих
Бо ж від отого пійла, трунку гнилого, отрути східної
Вволі самі були, коли в силі та славі, твердо відмовитись
Ставно стати на духовеє прю, ізійти на Ви,
Як Святослав, арійський князь, волю та гідність означивши,
Знаючи, що вибирати ліпше огненну смерть, новеє життя,
Ніж морокобісне, ліниве письмо для банит упосліджених,
Що, мов безсилі пташата стерв’ятників,
клюви свої жовтомерзкі розчахнули
й лемент гидотний здійняли на світу великії обрії,
так що аж всі боги потойтьми враз по всіх усюдах прокинулись
бо ж пташенята ті голі-скарлючені стали нудотно канючити:
«Улийте ж у нас абищо, ми ж бо без вашого трунку
Та й лапи відкинем скарлючені
Наші ж батьки хуторянські ширяють в далеких иріях
Десь там свого, не чужого трунку оманно шукаючи,
Поки ми в гніздах голодних-скелястих тут нидієм
З голоду-мору та й гинем без вашого стерва духм’яного,
Марно чекаючи на недосяжні хліби та благ’а віри рідної,
Що не приносить нам матінка наша, мов курва, деінде вештає
Десь по якихось виріях-обріях та й нетутешніх крилячи
Тож і мені ніц немає дороги, котрою іти,
тож бо й стою я на перехресті вітрів, не важачись рушити,
Бо як по Правді підеш – брехні лайнясте болото всмокче як стій,
Аж манівцяви Свободи посунеш – будеш в кайдани закутий,
І хіба про це рік колись давньо-сивий китайський пророк,
Що вихваляв перший крок як ліки від матінки-смерти?
Втім, що життя, що смерть – то пустеє для нього,
Бо як те, так і інше – то лише спроба чужая
Неізбориме Ніщо рівноваги сну порушити
От і я, Гомункул ницо-прищавий, стовбичу
На роздоріжжі доріг, де злягаються Правда й Свобода,
Й ніц не знаю напевно та лиш підспудно вчуваю,
Що і сам я є лиш чужого сну німе Задзеркалля,
І достоту пусто й кумедно леліять в мізках,
Що од того, куди ти поверниш, залежать зміни…
Як і від того, що хто як назве тебе, тим ти і будеш
Ось і мене друзяки хотіли з прищем порівняти
Та від свого незнання поверхнево мене інакше назвали
Хтіли вони мені дати ймення «Карбункул» а чи «Фурункул»
Вийшло ж з невігластва їх, ніби я – Парацельса синочок-послід,
І був народжений в колбі зі спермою й кров’ю,
Що запеклась на розжаренім парі всіх збочень середньовічних
Й суміш ця дика зродила із себе опецька в дванадцять дюймів
Того, що нині на розі Правди й Свободи стовбичить святої,
Батька-пра усіх ельфів, гобленів, гномів, бамбул
І причинного Франкенштейна –
Ймення ж цьому бридотно-прищавому предку – Гомункул,
Цей чоловічок малий та сухотно-безсилий мав би носити
Назвисько інше – Карбункул, а чи Фурункул, та хто ж нині винен
Що ембріони тупії, діджея друзяки, зроду книжок алхімічних,
Навіть казок не читали,
Бо ж од читання не пре аж ніяк як од дози-ширки,
І не ковбасить потужно й не ловиш ніяких глюків
Втім, на позір ця помилка їхня невинна
Жодним найменшим робом не змінює карми розкладів
Бо ж Гомункул – той само прищ на тілі чи в гепі (що гірше!)
Теї повії струпчастої, що нас усіх породила
Колби дупастої, що кипить на вогниві святому
У Парацельса-батька морокобісній робітні
Втім-бо ім’я моє, а чи тупая помилка у ньому
Ді-джі TV-Дауна опцій пророчих не змінить
Буде все так, як вістить ув етері він, буде все так
Як із його непритомних слів, що долітають до нас з потойбіччя
Скляного, з колби глибин, котрую невпинно-вічно
Німо-невидимо та знавісніло розжарює дух Парацельса
Тож мо’ й не мушу я тут у ваганнях слабких розпинатись
А чимскоріш, то тим ліпше буде друзяку свого узріти
Та й тихо так, мов над ставом сидячи за пантруванням риби
Зі ТV-Дауном-батьком, даосом старим та й погомоніти
Може мені він нічого до сенсу та розуміння мого не доважить
Й що вибирати – чи Правду, а чи Свободу – та й не возвістить
Менше за те, сам ТV-Даун часто рече та глаголить,
Що до сенсу святого рости нам – як муралеві до ока циклопа
Купа тупа залізяччя іржавого, прілої тирси та силікону
Втратила ж бо давно вже глиняну та виноградну структуру
З плоті живої тепер креатують лише восковії соти
Та й в ті – замість меду цілющого – втусано маляс смердючий
Що у ковбані гнилій цій гламуродискурсом зветься
Де продукують рясні симулякри, латексні члени та груди,
Й піхви пластмасові, в ятрищі змазані скунсовим жиром
Стьобно, панегірично й уссично усім-бо од такого розкладу
Котрого DJ TV-Даун нарік лапідарно: «Глобальная дупа»
Її знайдеш неодмінно, коли знічев’я рушиш
Проспектом Свободи, наклавши із височенної вежі на Правду
DJ тоді тебе не пофалить, мов фюрер,
Що дитинча по пухкій щочиці долонею батьківськи пестить,
Та й не нажурить, сиріч, з іншого боку, бо ж докоряти
Можна лишень байстрюкові за срачку навальну й нагло-раптову
Та й вона врешті-решт, лишень од твоїх глистів винятково залежить
Тож тре’ тут в спокої лишить причиннії підступи Карми,
А нарікати лишень на себе: бо ж всрався ти був од того,
Що

читати