Завантажити

Й тріумфально пуляти вгору,
Салютувати богам і небесній веселці?»
Аж тут етер нагло вирубився,
Сіро-білі смуги екраном колби
Попливли
Народ так і не дослухав свого
DJ TV-Дауна,
Хто ж уключає, хто ж вимикає
Навіжену колбу цю?
Чи може, є який секретний кабінет
На кшталт архаїчно-енкаведистського,
Постатлантичний метафізичний кабінет
Зі спітнілими стінами та патьоками
Крови загуслої,
Таємний кабінет з одним-єдиним бюрком
По центру двох схрещених на підлозі
Пірамід та самотньою, одиничною
Гомоволюнтарною пігулкою-кнопкою
На ньому, кнопкою ніким ніколи незримого
Ієрофанта
«Чому ти зник з етеру, владико людських
Та нелюдських мотивів?» – спитав я,
Одразу діджеєві наяривши
«Хіба я є володарем колби?» – була відповідь,
Не зла, не весела, не флегматична,
Не емоційна, була просто відповідь,
Без жодних коннатацій та дисонансів,
Була відповідь, проста й незбагненна
Водночас, мовби жменька пророслого рису
В долонях забитого в окопі і напівзгнилого
Гомінданівця
«А знати волієш, чому це все,
Чому я зникаю зненацька –
Разом із моїм народом, якого
Навіть не устиг був закликати
Рушати в незнане нікуди,
Чому я зникаю разом із народом
Із поверхні землі цієї святої,
З її мальованої мапи постантлантичної,
То прочитай лишень «Нотатки божевільного»,
Не руського, а всесвітнього,
Там все написано тим,
Хто дужче за все у житті
Боявся бути похованим заживо,
Запротореним у капсулу небуття,
Де виходів немає, а порожнечу
Охороняють люди-скорпіони,
Кур старезний та страховинний,
Жінки-демони в подобі Лілітів,
В їхніх піхвах живе многорозчахнута
Змія, що не піддається заклинанням
Навіть їхніх Верховних Богів»
«То що ж нам робити, TV-Дауне,
Преславний діджею???» -- заволав я
Благально у рурку, заверещав я
Навіжено у прогнилий трубопровід
Залементував
Неіснуючої постатлантичної комунікації
«Повернімося до своїх богів, котрих
Ми зрадили, потопивши їх не десь-колись,
А вчора у нашій святій ріці» --
Була простою діджеєва відповідь.
«Ходімо ліпше до айріш-пабу, Гомункуле-сан, --
Все, що був сказав мені DJ тоді та й опісля

***

Про книгу забувши, про АК враз
Запам’ятувавши,
Про робити щось необхідність
Геть не думаючи,
Я виопуклився стрімко зі
Своєї прямої кишки, в якій жив
І затрусив спорожнілими вулицями
Сизо-тьмяними, немов
В‘єтконгівський рикша,
Нікого ззаду себе не везучи,
Окрім незримого мішка
З якимось диявольським
Примарним кістяком,
Я й на зудари кісток одна об одну
Геть не важив, думаючи лишень
Про духмяно-пінястий,
Густий, мов піт розпаленої
Хіттю негритянки
Карнавальної
Ірландсько-язичницький Guiness
І сиділи ми з ним день, а потім ніч,
Затим – іще один день, і ще одну ніч,
І так укупі сім днів і сім ночей,
І кельтський вересковий мед,
Проходячи нашими жилами,
Немов ракета своєю еліпсичною орбітою,
Та й епілептичною,
Витруювався кудись із нас,
Заледь торкаючи наші оази свідомости
Запашним буянням внутрішніх зірок,
Пульсуючим та зникаючим просвітленням,
І кельтський вересковий мед чорний,
Рікою якого плили ми на руській ладьї,
Звільняв нас на всі безперервні миті
Од світу мертвих ілюзій
Розмляклі лярви та хіврі зусібіч
Намагалися обплутати нас
Вологістю своїх щупалець,
Вогкою роз’ятреністю своїх лон,
Та ми сиділи всередині кола,
Яке ніхто й ніколи навкруг нас
Не розкреслював вугіллям
Із загиблих цивілізацій
Та за сім днів і сім ночей
Так нічого путнього й не возрік мені
Діджей, так лишень говорив про якесь ніщо
Яке ми завше пам’ятаєм і
Ніколи не пам’ятаєм
Після не-віщих снів,
В яких воно нам сниться…
Я, Гомункул із мізками,
В колбі вивареними,
Також не мав що сказати по суті,
По суті безжальних обвинувачень,
Висунутих самому собі і всім,
Хто ще рипається, ковтає
риб’ячі тельбухи і ще животіє,
у вигляді приправи до
гнилої колбової юшки
зі русальчатих хвостів і голови
членистоного-морського
Нострадамуса,
Оракула покійного
Всесвітнього спрута Пауля…
Аж раптом губи TV-Даунові
Піною білою пойнялися,
Чи власною пінявою з душі, отрутою,
Чи збуренням зернин-усесвітів
Ячменю та хмелю, хвиль чорних
Кельтської ріки гіннесової вічної,
Через яку бармен
Позамість кармічного
Таксиста Харона
Пливе на човні щастя
Й душі нарешті просвітлені
Перевозить…
Аж тут парка модельно-довгонога
Підпурхнула до діджея зигзицею,
Й піну його священного пророцтва
В своє єство солодко злизала
І стрепенувся DJ TV-Даун,
Немов смертник на електростільці
Постатлантичного Вавилону,
Скинув окуляри свої темні,
За якими прірва лиш чорна,
Здер із себе, немов струпи облуди
Пекельної, і возрік був
TV-Даун DJ на всю комору тьмяну
Індо-кельстької цивілізації:
«Ось мій заповіт вам майже останній
З-поза діджеєвої колби алхімічної…
Бо ж крізь шкло запітніле,
Крізь мізки на борошно помелені
Вам його не почути…
Я вічний втікач, але як Марко
Проклятущий завше мушу
Вертатися назад, звідки прийшов,
У скляний мавзолейний,
У паноптичний археомузейний
Замурівок святої колби

читати