Завантажити

лежатиме-вигріватиметься
На теплих подаяннях-променях
Ненависного для них Бога
Бо ж ти так їм мільйоннонакладно
Втулив, а затим твої лакузні
Партайгеноссе тобі язиками
Роздвоєними підмахували,
Лижачи твій гоноровий клітор
Духової марнослави
А дітки возлежать на прикопаному
В травиці собачому лайнищі
Злизують літери з твоїх сторінок
Немов поштовий ЛСД-знак
І марять заправляти новими
Псевдокупальськими вогнищами
Ліберального мракобісся --
У нових веселкових балахонах
Од Гуччі, у новоримських тогах
Непорозмірно обвислих
На скарлючених тільцях
Інцестотворення, у капюшонах
Анорексичних рицарів-тамплієрів
Та в індючих ковпаках
Санкюлотів відкритого суспільства
З неокуклукскланівськими прорізями
Подвійних стандартів, і потрійних
Понюшок коксу “made in Donbass”
«Не відаю я, про що ти речеш мені нині, --
Ізробивши тонкими шнурковими губами
Ковток карамболевої коктейлі,
Нахнюпився писака постатлантичний. –
Тобі, бензиновий байкере, ніколи не збагнути
Моєї ліберастичної величі, бо від мене
Пісяють нині на пивних фестивалях
Навіть ковбасні ганси, не те що
Маргінальні байкери на твій кшталт…
За мною – одностатеві меншини,
Постатлантичний дискурс увесь – за мною,
За мною – маусоподібні спудеї на траві,
За мною – пуританські студентки
У довжелезних спідницях, що задраяли
Допоміжними поліетиленовими плівками
Природні улоговини своєї неосередньовічної
Срамоти. Піди лиш педикюр собі зроби
І вичисти маргінальний мазут свій з-під нігтів,
Та голову свою помий шампунею від лупи,
Бо ж із-за тебе нас не приймуть ув Европу,
І ми втратимо навіки свій дискурс, баварські
Запашні ковбаски і рясне пісяння пивом»
Бармен-байкер ніц піїту не одповів,
Хоч і не мав бруду під трудовими нігтями,
І білих личинок себорейної лупи в хащах
Свого гиппі-волосся, він не одповів
Мейнстрімівському ліберасту нічого,
Бо так робили на атлантичному сході,
Свято плекаючи збалансованість інь і янь
Аж тут мистця перекосило враз і він
Пробелькотів до моєї посіченої фізії:
«Гей, прищу, чи нема в тебе пігулок
Од простатиту, а ще ліпше – од геморою?
Бо ж дошкуляють до самих яєць
Ці кляті професійні болячки
Метро-европейського дискурсного
Мейнстриму…»
Я нічого не одповів йому на це,
Бо ж не мав ані антигеморойних колес,
Ані не вмів розмовляти його
Солодкою мовою, котрої мене не вчив
Старий DJ TV-Даун,
Я знав лише мову, котрою речуть
Гуторять тихо поміж собою
Одвічні селяни, сидячи на призьбі,
Одпочиваючи од своїх вільних
Та блаженних трудів і днів
(не плутати з трудоднями
Єгипетських пірамід)
В своїй перводаній Аратті,
Країні пречистих Сутей
Зробивши ковток імбирного елю,
І не бачачи перед собою
Жодної тілесної омани,
Бо те, що стояло переді мною,
Фантом східноевропейського,
Балкансько-карнавального інтелектуала,
Халдея,
Воно щось ще таки казало,
Плямкаючи, мов старець біля смітника,
Порепаними губами з пивною піною
По кутиках, на яких заїди
Літературного стилю красувалися,
Немов мої гомункулові прищі…
Та я за мить уже й не бачив, не те що
Не чув його, бо там, де його аура
Ще тріпотіла в задимленому просторі,
На дощатій підлозі «Синедріона»,
Стилізованого під каторжанський барак
Для в’язнів сумління, чи ще чогось там,
Що невідомо яким робом іще лишалося
В енергетичних згустках прадавніх
Письменників
На дощатій підлозі кнайпи літературної
Постмодернової, післяатлантичної
Лишилися непримітна калюжка,
Немовби хто вилив недожлуктене
Пиво, або ж який малюк дитсадковий
Обпудився…
І я збагнув правдивість діджеєвих слів,
Сказаних ним колись
На відкритті врочистих купань
У велетенських колбах,
В яких кипіло молоко
Дванадцяти жриць-першородиць,
Яких запліднив небесний бик Сін,
Щоби ці немовлята зачали крутити
Часовий круг Сва, а боги верховні
Стерегли, а потім радилися,
А чи дарувати цим діткам
Животворним незаслужене безсмертя,
Бо ж чи знають вони, а чим
Заповнити хоча би цей даний час,
Окрім рабського й механічно-необхідного
Крутіння доатлантичного барабану…
А DJ TV-Даун сказав був тоді:
«Цей народ-привид замість мистців
Народжує фантоми…
Чи клали ви коли-небудь медуз
На розжарену сковорідку?
Чи кидали ви своїх оракулів
У вариво з молока першодів?
Чи ви знаходили опісля
Хоча би виварені рештки цих
Чужосмітних блазнів-жебраків
На дні святої колби історії?»
І вийшов я зі «Синедріону»
Просвітленим дещо, всього
На який децел,
І збагнув, що без діджея
Навряд чи щось збагнеш у цих
Манірно-гонорових
Відстійниках-кнайпах, що
В омерзенній колбі навіть більше правди,
Аніж за стійкою задимлених кав’ярень,
Де поруч із тобою сидять і цмулять
Несутнісний невересковий ель
Такі само привиди, як і ти,
Лишень вони всі сизо і до гидоти
Поголені гладко, і на їхній синій,
Мов у гастрономічних курей,
Пупирчастій шкірці немає
Соковитих прищів-фурункулів,
І це -- єдина ріжниця поміж ними і тобою,
А так – усе однако, хіба що вони іще
Цитують гугняво бридкими голосками,
Мов попи-їдоки свої пустопорожні псалми,
Вони

читати