Завантажити

своїх закритих колбах,
Де несть наїдків і пиття й сиренних слизьких тіл…
То чи спасе-врятує те, діжею нас, коли
Дурманним зерням ми засіємо спустошені поля?»
І так сказав-одмовив TV-Даун мні на те:
«То сіймо хоч би чим уже, аби лиш вибуяло щось,
Так той дурман, розквітши буйним цвітом, зерня дасть,
І ви усі в коморі предковічно-темній потім,
Як зберете той урожай, в снопи з дурманом
Ізв’яжіть свої зґвалтовані, осквернені тіла,
Ці мощі в руб’ї хай перегниють дотла,
У колбі Парацельсовій скиплять на пар,
Хай вийде в космос він, тоді вже опісля
Спаде на землю вашу, чорноземи сажевим дощем,
І лиш тоді богиня вже народить досконалий плід,
Зерно із золота, з вогню пшеницю яровую дасть,
І Ар’я ваш нащадок чистий, перший та
Постатлантичний чоловік, ведичний гімн Ярилу воспіє,
Оце єдине буде, що на цій землі, ви ж – перегній лише,
Смердючий та священний перегній, бо в колбі варитеся ви,
Усі думки й рефлекси повичахувано з вас, ви – тіні лиш
Позавтрої доби, ви – праотці здичавілі нащадків золотих!»


Ратаї піль дурманних

А про шо мені мовити свій епос, братове?
Чи єси не змарніла вся Руська земля?
А чи ти вже за шоломами в кощейській блекоті єси?

***
«Ці ратаї дурманних піль всюди тепер
Виконують свою роботу, безсвідомо,
Мов бджоли або терміти, а чи муралі,
Бо після того, як земля продаватиметься
В сковорідках, каструлях, мішками й вагонами
Й фюреру спіритичному буде у фатерлянд
Вивозитись
Тож бо вже ніде буде сіяти дурманне зерня,
Життя може нагло обірватися – без дурману,
Без врожайних, звітно-паперових п’ятирічок,
Без комбайнів сторічної давнини,
Без торчків-хліборобів, що обнюхалися
Сибірським мазутом – він у нас замість грибів,
Що звільняють свідомість, що виводять
На незнані шляхи безплотних універсалій…
Життя тоді витече з матерії – як дух із тіла,
Дурманні насінини пустять ростки в порожнечі,
І з них виростуть гомункули – чи середньостатеві істоти
Без яєць і яйцівників, без книг і винаходів,
Без кохання й добра, жвачні протолюди з Аушвіцу,
Що правляться зі єдиної свідомости
У ядрі антиматеріальної чорної дірки,
Ненаситної піхви богині Калі,
Повиростають зі шлюбу дурману й порожнечі
Ідеальні гутаперчеві штабелі для варива у колбі,
В якому навіть старий каторжанин Війон
Не насмілився би варити язики своїх обмовників…
До яких галактик тобі прирости і мирно стліти,
Щоб спастися від цієї всепоглинаючої
Чорної феєрії та ейфорії?»
TV-Даун DJ павзу зробив, сидячи у своєму
Потойбіччі скляному,
А я, Гомункул нікчемний, вимкнувши звука
На рекламному брейкові, де старий
Письменник-імпотент вихваляв надувну
Жирну тітку, виплетену з гумового павутиння,
Та якісь трипільсько-глиняні пігулки
Од простатиту,
Я пішов у брейку-павзі до ванни
Прищі свої переспілі мазати сумішшю
Ртутного бульйону та козлячої сечі,
Зарядженої квантовими полями,
Я мазав фурункули на писку та на яйцях
Натхненно-навіжено, опромінений
Проповіддю діджеєвою з пітагорової колби,
Вірніш – конфіскованої з усім начинням,
З усіма алгоритмічними й алхімічними
Ноу-хау та консистенціями
Беніфеціарієм Парацельсом
У доліберального лузера-шамана Пітагора
За незабезпечений борг у сім христових хлібців
Із родоського повітря та тринадцять шклянок
Вина – із першої нечистої крови
Юних та довічно-ненаситних німф-цнотливиць…
А тоді знову пірнав я дупою на вихолощені
Пружини, смердюче підґрунтя статичного крісла
І ввімкнув знову звук колбової луни, що
Вигулькувала назовні крізь нерухомі вуста діджея
І не знав, я навіщо я безперервно заглядаю
У те потойбіччя, навіщо слухаю ту луну
Діджеєвого завуальованого мовчання,
Чому я чую його поміж німих рядків,
І чому я із-за цього приречений тримати
Ковбойсько-бандерівський вінчестер
У чорному димарі свого затхлого помешкання…
І те мені доводилося тоді чути од діджеєвого
Мовчання, хоч і заліпив я воском свої сірчані вуха:
«Тут витравлюють ваші суті, оскопляють ваші гени,
Ваше майбуття, викидають ваших немовлят у прірви,
Немов спартанських калік, а ви бавитеся автопробігами
До зовнішніх святинь, ви корупційно називаєте одне одного
Інтелектуалами, ви регочете знавісніло поміж собою
На ерзац-культурних й квазі-свідомих збіговиськах,
Ви сито й тупо жартуєте, самовдоволено льопаючися
В твані вашого спокою – бо ж поки ніхто не чіпає
І дозволяє ще поки бавитися
Інтелектуальним самодрочиловом,
Сентенціями, ремінісценціями,
Квінтесенціями та екстраполяціями,
Казати: «вірші цього хлопа – метафізичні,
А проза того банити випадає з дискурсу»
Ви носитеся зі своїми мертвими артефактами,
Немов шаман зі своїм зомбічно-трансовим бубоном
Вам виривають із корінням зміїні язики,
А ви німо плямкаєте, мов риби, думаючи,
Що співаєте свої голосливі та сутужні пісні,
Ви лобизаєте одне одного на імпрезах,
Тотемічно колишете на руках своїх зажраних мистців,
А надворі на вас уже чигають чорні джипи,
що замість воронків, зі бетонношкірими
та мокрицемізковими носорогами всередині,
Ви речете, що вас як мистців,

читати