Завантажити

тілами
Плавав великий голова революції й реформ Мао,
І я враз згадав, як DJ TV-Даун з колби возглашатаював,
Що партайгеноссе Дзе смертельно хорий
Ось уже як 50 повних місяців, що колісницею
Переїжджали магічну Хуанхе, а чи її нетутешню еманацію
Втім я глипнув короткозоро і прискіпливо, як міг лишень
На голову Мао – він хутко плавав, навіжено льопався
І бадьорився, по-заячи всміхаючися ратаям, що аж роботу
Враз припинили у борознах лайновища, і вкопалися
В зрошену-рисову, чи ж пак дурманну глиноземність,
Піднявшися понад зів’яло обвислими од спеки месопотамської
Почорнілими сірниковими маківками, шиями тоненькими гусячими
Та й книжечками манєнькими кишеньковими в палітурках червоних
Із революційним посткультурним Маніфестом «Мао де дзин»,
А великий навчитель і патріарх рисової революції
Продовжував зубато реготати, так що очі за щілинами
Втопилися в нікуди, він хоч і засапався од хороби невиліковної
Та цупко чіплявся за мертві тіла обабіч, мов за рятувальні круги,
А потім виліз із Янцзи, геть голий і поплигав ураз хоч сутужно
Та стрімко-піарно півкілометровою дорогою із пар пеньків,
Він поплигав пеньками із зрубаної посадки Чайна-дерева
Неосяжною долиною свого Межиріччя архейського,
Поплигав грузьким та обрезклим тілом жовтавим і голим,
На позір перед ратаями піль дурманних
А за ним слідом – його кенгуру приручений, якого він
Із кліті був витяг і призначив його заступником себе,
Голови комітету з Великих рисово-дурманних реформ
І пішов я був далі захаращами і покручами китайських кварталів
І доплентавсь заледь та й незряче до того місця, де мала
Височіти за пірамідальною картою лабіринтів майя
Статуя, височенна мов ракета у фламандському coffee-shop’і,
Пустельно-вифлеємського Спасителя
Та я вирячився і не повірив своїм очицям, що враз панічно-хитро
Забігали в моїх монголо-татарських прорізях:
Ніякого світловолосо-нордичного красеня з вікінгівською бородою
Не було, не стояло, вірніш – не височіло його камінного боввана
Рукотворного – а випилювався у небо лишень велетенський –
З вежу скульптурного паризького технократа –
Давній гуцульський хрест, що був водночас ханським ієрогліфом
Зі значенням «Цар»
І я подумав тоді тими слимаками, піявками слизькими, що лишилися
Замість мізків у голові моїй прищавій: «Ось воно!!!»
Що в душі, а що зримо, чи частина, чи ціле, чи матеріал –
Все до’днієї дупи таки і єси,
І прісно, і вовіки, і повсякчас
Ріжні нації, ріжне слизотиння замість мізків – то й ріжні марення
Одного того і сутнісного, і того, що ніколи і ніким не дано
Тож тому і великий Мао вкупі з червоним кобзарем Хо Ши Міном
Плавають в каналізаційному Янцзи поруч із пацюками –
І всі читають, праву руку з води на проміння Геліоса виставивши,
Маленьку червону книжечку, в якій лиш один ієрогліф написаний:
«Цар»
І пішов я далі од цього видива грибоморфного попідтинню хмародряпів,
Що навколо мене домовину утворили динамічну, як індекс Доу Джонса
І бачив я калік у ріжних строях, ріжних відтінків і ріжних кольорів –
Від сизих до коричних, від сивочолих до чорних,
Хто пацюків поїдав живцем, хто тарганів сирицею, а хто голубів
Ледь пір’я зсіріле присмаливши, ніхто з них не молився чомусь одному
Вони навіть не мугикали нічого собі під провалені носи,
А лиш скреготіли не змащеними кактусовою витяжкою кістками,
Хребцями, хрящами та й суглобами
«Хто ці одинокі люди? Звідкіля вони всі прийшли?» -- майнуло в мені
Та враз згасло, бо ж навіть капищ старих і простих їм несила
Вже було вибудувати довкола своєї змарнілої трапези
І тут пригадав я одні слова діджея, та й славного TV-Дауна,
Ми сиділи з ним були якось у ресторації бомбейській
І ось що він мовив мені, а скорше не мені,
А в навколишню пустку етерну:
«Возслівимо ж, братєлло Гомункуле, за тих,
Котрі одвічно мандрують у своє блаженне «нікуди»!»
І як згадав я це, то й сиріч не пішов далі, бо що нового
Й небаченого я там знайду
І хіба ж не возслівлювали піснями забуті предки
Бояна велеславного -- Того, хто бачив Усе?
І знов я опинився у кріслі своєму, у комірчині підпільній,
Немов ембріон ящірки у пузі красуні Інанни,
Згорнувшися лагідно сам до себе, й затишно од
Самотлінних фурункулів світу сього –
Поперед колбою своєю магічною, в її глибини неокупимі
Вдивляючися марно та радісно, ждучи красного князя,
Вірного служника Енлілевого, діджея – Сонце -- TV-Дауна
І чомусь я перестав слухати його стенання й розумування
Потойбоколбові – разом із братєллами його, дружинниками вірними –
Випердкоff’им, Бегдрайслером, Fuck2mass’ом та Ігуаною
І чи з морфієм, чи ж пак Морфеєм я сплівся в нерукотворних
Братських обіймах, чи замерз я в цьому Норвезькому лісі,
Де снують криваві привиди Нібелунгів
Та карпатських лісових братів,
А чи в маразм Мао впав священний та жовтоводий
І лиш одна думка поперед тим запалала в моїй прищавій слизі
Та й згасла тунгусько-метеорно: «Ось воно!!!»


Лісоруби власних тіл

А про шо мені мовити свій епос, братове?
Чи єси не змарніла вся Руська земля?
А чи ти

читати