Завантажити

цитують зі снобістськими придихами
Борхесів і попперів, бегбедерів і фукуям,
І всі знають, що цим вони раз і назавжди
Виводять нас усіх із вишивано-вусатих
Маргінесів, плекаючи надію, що
Їм виділять якесь гарлемне місце для
Питомо-непозбутнього хутора – десь там,
На ніким не заселених околицях
Глобального постатлантичного смітника…

***
Тож бо пішов я бродити-марити пацючими
Закапелками мегаполісу, навмисне скинувши
З багряних розпухлих ніг свої правічні кирзаки,
А із запашних руських онуч ізробив шалик
І замотав його на шию – щоб грів тіло і думку
Про футурологічне декабристське самоповішення
На вселенському дубові, чи на згірший кшталт –
На тремтячій аккадській осиці –
Ще так і не вибрав напевне у цьому постатлантичному
Виборі без найвпослідженішого вибору
І пішов я новим Сковородою, малими прищавими
Ногами по захаращах і лабіринтах мого
Внутрішнього урбаністичного тріюмфу,
Просотуючися, немов посічений залізним віттям
Скарбошукач єдино-квітучої папоротевої
Набубнявілости, котру заховали від людства
Ці автохтони збоченої та знищеної Руси –
Середньовічні фантоми ратаїв, що засіяли
Своїм бездітним сім’ям безкраї поля
нашого Безріччя – бескидів дурману,
шаманської жимолості та гаїтянської конюшини…
І нічого я не бачив на своєму а-ля голготському
Шляхові, крім піль дурманних та їх ратаїв,
Вони брели по коліна в екскрементах з-під
Столітньо-трубної каналізації, що зазнала
Безповоротного колапсу під несамовитим тиском
Цивілізації хліба та видовищ, епохи сенсорних хай-тек
Біо-клозетів із захаращеними вірусами програмами,
Обліпленими Е.koli-бактеріями…
На їхніх облущених космічними променями
Й міазмами макітрах бовваніли – у кого
Пакистанські тюрбани, у кого – чорні шапочки-млинці,
У кого бороди були довжелезні до колін і
Розм’якали низів’ями віників у поторочі лайновій,
Злипаючись й не розчесуючися…
Хтось із цих ратаїв прикривав тіло чорною шовковою
Тогою, хтось – руб’ям жебрацьким, хтось був
У гламурному строї від Versace, із загадковим
Жовто-синім прапорцем на лацкані,
А хтось був просто голий яко нудист, із
Заплямованою потічками лайна й крови
Наготою, на якій виколоті були тайськими тату-різаками
Зірки і свастики, хрести і окультні морокобісні фігурки
Халдейської геометрії – ці шифри невідомі для розгадки
Навіть Оку Всевидящому
Й оті поля гріхів надуманих і долонями хтивими нараяних
Були лишень засіяні диким сім’ям дурману й беладонни
Ніхто з них, сіячів-сомнамбул не знав, що вони –
Лиш у їхній спермі зроджуються і сплять до своєї пори,
Мікрочіпи людської незмінности, перманентя, статус-квовости
Того, що раз і назавжди і іншим ніколи не було та й не буде
Лиш коли Дажбог освітить, лиш коли Сварга опалить,
Лиш коли Лада зігріє в своїй пазусі багатій,
Лиш тоді ті зернини поміняють свої коди, означені
Й втрамбовані, й заклішовані раз і назавжди,
Лиш тоді обростемо, немов пташенята
Огненним і тендітно-повітряним пір’ячком надії:
А мо’ зміниться, а мо’іншим проросте, а мо’ виплекне
Вже навіки, прісно і повсякчас позбавленим свого людського,
Аж надто людського, перед яким найкривавіші звірі
Ниць падають, ниць у прірви шугають, бачачи
Свої звірства й оргії криваві кимось та й перевершеними…
Я йшов далі, прищі мої чесалися до самих надр крови,
Немов окремішньо жили на мені грибами-істотами,
Що на націях паразитують хитро, галюциногенно,
Антропоморфно й ексклюзивно-страждально,
Без них – ніяк, вони ссуть нашу кров, бо її в нас
Багато налили боги, вони думають за нашу кров,
Вони придумують замість спопеління
У кремаційних топках ввести креогенну утилізацію,
І ми розсипатимемося на незворотні друзки,
Мов порцелянові китайські ляльки,
Мов глиняні викопні глеки, мов шумерські
Стерті й ніколи не дописані таблички
Зате гарний, багатий буде компост
Для полів дурманних, з наших тіл –
Найліпші у світі добрива, отож бо
Похизуємося тоді поперед світом
Своєю постмесіанською винятковістю
Із нас виросте найкращий у світі дурман,
Він буде найнестроптивішим і найдобрішим,
Найнезлостивішим і найпацифістським,
Надобеззброєним і надхолуйським,
Найтолєрантнішим і надбезпечним
Нашим дурманним решткам уже й землі не треба,
Бо ж навчилися рости у повітрі і з повітря,
А скоро навчимося рости у порожнечі,
А як і на неї хтось зазіхне, коли хоч комусь
Стане потрібною, то навчимося бути дурманом,
Що росте у самого себе, найделікатнішим,
Найдумаючим про ближнього, таким, котрому
Вже не потрібен жодний простір
Так замислившися і дивно вчуваючи, що моя
Розбухла голова дивиться на все це
З уже копійчаного мідяка, я нагло побачив,
Що поле дурманне з його мультикультурними
Ратаями на низькому березі ріки лежить
І придивившися баньками короткозорими
Я узрів був що це не Данапрус, хоч і мав би
Тут бути за архаїчною солярною навігацією ацтеків
Я побачив захаращену якимись тілами-викиднями,
І стоками з усіх концесій і мануфактур жовтоводну ріку
І подумав: так це ж Янцзи!
В ній берега неподалік, поміж замордованими

читати