Завантажити

вони були просто знахідкою!
Наступного дня їх так само раптово, як затримали, випустили, і вони пішли шукати вулицю Рожевих ліхтарів – там, як їм сказали, проживав весь політичний бомонд. Коли Лесь побачив вперше цю вулицю, він раптом згадав кадри (сам, на жаль, так і не побачив – тоді його відправили прямим рейсом в Африку, а тепер цих міст просто не існувало) великих міст Західної Європи, де були цілі вулиці з повіями, що сиділи за вітринами. Тут за вітринами сиділи і пропонували себе не повії, а політики. Причому політики були на вибір – бери яких хочеш! Були череваті, були худі й такі, що не хотілося навіть і дивитися. Були чорняві, були біляві, були і лисі. Одні ще за вітриною, хоч їх ніхто і не чув, виголошували якісь промови, інші одним своїм виглядом показували наскільки вони солідні. Але Лесь помітив одну спільну для них рису – вони всі мали абсолютно чесні очі. Але саме ці очі їх і видавали: навіть у абсолютно чесної людини не могло бути таких просто намальовано-чесних очей. І цими очима вони дивилася на представників різних кланів, що ходили, вибираючи, по цій вулиці, з прохаючим виглядом: “Візьми мене, візьми лише мене, я буду служити тобі вірніше від вірного пса, я вгадуватиму твої сни, лише візьми мене”. І від того їхні очі ставали ще чеснішими.
Але Лесь не звертав ніякої уваги на чесність їхніх очей, крокував собі байдуже повз вітрини. В буцегарні він почув ім’я одного політика, про якого говорили, що це справжній зух в політиці, проте досить невезучий – завжди ставив на ті клани, які програвали. Ось до нього і крокували зараз Лесь з Михасем. Походивши, вони знайшли потрібний будинок, який, мабуть, був одним із самих обшарпаних на цій дивній вулиці. Одразу було видно, що в ньому мешкали невдахи. Лесь, полишивши Михася на дворі, піднявся рипучими сходами на другий поверх і постукав в обшарпані двері.
- Заходьте, відчинено, - почувся з-за них голос.
Він зайшов. Всередині квартира була так само обшарпана як і все інше у цьому будинку. Пройшовши темним коридором, він потрапив в таку ж темну кімнату, де на єдиній меблі в ній – канапі, прямо в костюмі лежав солідного вигляду вже не молодий чоловік, що запитально дивився на нього.
- Анатолій Сигізмундович? – запитав його Лесь.
- Майже так, - відповів той, продовжуючи лежати на ліжку.
- Я до вас у справі.
- Дуже приємно. Що ж ви хочете?
- Я хочу стати президентом, і надіюся, що ви мені в цьому допоможете.
Чоловік на ліжку поперхнувся.
- А більше ви нічого не хочете?
- Поки що ні.
Анатолій Сигізмундович на ліжку вмостився зручніше – його чекала досить цікава розмова з цим обідраним, у дірявих постолах хлопцем.
- А для чого це вам треба, юначе?
- Я хочу трошки змінити світ.
- Що ж, давно вже я не чув подібно вмотивованого бажання стати вищим над іншими. Ну добре, а за допомогою чого ви хочете здійснити цю прекрасну мрію?
Лесь без слів показав йому свої розгорнуті долоні, що не мали жодних слідів татуювання. Політик навіть підвівся з свого лігвища розглядаючи Лесеві руки – видно було, що їх чистота його справді здивувала. Він деякий час мовчав, потім сказав:
- Не знаю як вам це вдалося, але це дійсно виглядає вражаюче. Проте, невже ви вважаєте, що цього буде досить? Я думаю, що мати чисті руки замало, аби керувати всім цим безумом.
- Я просто думаю, що час чистих рук вже прийшов.
- Скажіть, а за яким календарем ви визначили цей час?
- Він був завжди, проте ми все шукали його в календарі.
- Непогано сказано. Проте я вам відмовлю – у вас, я так розумію, немає підтримки жодного клану?
- Конкретно клану – ні. Але люди, що входили до різних кланів, поки я подорожував до вас, не раз виказували підтримку того, що я збираюся зробити.
- Люди з різних кланів… Ні, юначе, це гра не за правилами. На превеликий мій жаль, я мушу відмовитися від вашої пропозиції. І вам від чистого серця пораджу полишити цю досить небезпечну для вашого життя мрію.
Лесь твердо захитав головою.
- Ну що ж, тоді до побачення, юначе з чистими руками, - політик сумно посміхнувся, подаючи йому руку, - ще раз повторю – на превеликий мій жаль.
- До побачення.
Лесь потиснув його руку і вийшов. На дворі притулившись до стінки і сумно дивлячись на свої босі ноги його чекав Михась.
- Ну що? – запитав він.
- Нічого. Доведеться шукати іншого, - пробурчав Лесь.
- Ну це вже не сьогодні. Нам би щось поїсти знайти, з вчорашнього дня ж нічого не їли.
- Не сьогодні, так не сьогодні, - і собі погодився Лесь, що також враз відчув, наскільки він голодний і змучений.
І вони пішли геть з цієї вулиці, роздумуючи кожен про своє – Лесь про те, як би їм знайти якогось політика, і чи взагалі його треба шукати, а Михась про те, як можна у цьому місті роздобути, не маючи жодної копійки в кишені, щось попоїсти.
Але цього дня вони так і не роздобули їжі. Оскільки для того, щоб десь спокійно, без постійних зачіпок голодного чиновництва переночувати також треба були гроші, вони вирушили на околицю і влаштувались на нічліг в

читати