Завантажити

Сигізмундовичем. Зранку у якійсь справі він зайшов без попередження до ханського намету саме тоді, коли хан з Анатолієм Сигізмундовичем обговорювали план майбутньої війни.
- А що поробиш, юначе – мовив на Лесів запит Анатолій Сигізмундович.- Ніхто за так владу не віддасть. За неї треба буде битись! І, звичайно ж, будуть жертви. Хоча… - тут Анатолій Сигізмундович сумовито похитав головою – особисто мені це також дуже неприємно.
- І скільки буде цих жертв? – запитав Лесь.
- Ніхто не зможе цього зараз підрахувати, - продовжуючи сумовито хитати головою, мовив Анатолій Сигізмундович.
- Та й хто захоче це рахувати, - додав-відрубав хан.
- Хіба що вовки та грифи… - прошепотів Лесь і не попрощавшись вийшов з намету.
По обіді привели полонених. Лесь якраз тоді гарцював на коні – хотів вивчитись їздити на ньому незгірше за ординця та й заодно якось призабути неприємну вранішню розмову в ханському наметі. Тому, коли побачив полонених, то під’їхав до них прямо на коні. Мав змогу уважно їх роздивився - такі самі люди, як і ті, що були поряд з ним, тільки пригнічені поразкою. Було багато поранених, і Лесю стало якось зовсім не по собі: одне, коли людина вже мертва –це докір німий, а інше – коли вона жива, і у її живих, не засклих очах ти читаєш все на що заслуговуєш, а може і трошки більше. Ні, цього вже було занадто, і Лесь, крикнувши аби їх всіх відпустили (ніхто проте не поспішав виконувати його команду), вдарив коня, щоб від’їхати, аж раптом його погляд вихопив одного полоненого, що стояв позад інших. Високий, міцний хлопець, у якого кривавою ганчіркою були пов’язані очі. І Лесю стало тоскно, просто смертельно тоскно. Щоб він не зробив хорошого у майбутньому, але він ніколи не зможе повернути цьому хлопцеві зору. Ні, цього таки для одного дня було вже дійсно забагато. А скільки таких днів його очікуватимуть попереду?! Лесь щосили вдарив свого коня і, крикнувши своєму вічно невідлучному Михасеві: “Їдемо до Ярини!”, чимдуж поскакав геть.

Ярина… Коли світ кружляє тобою наче якоюсь пушинкою, і ти намагаєшся йому віддячити тим самим, треба щоб хтось або щось принесло тобі хоч трошки заспокоєння. До того ж Ярина мала напрочуд гарні литки – не худі і не тонкі, а якраз такі, які подобалися Лесеві. Ось тому він зараз щосили мчав до її далекого хутора через засніжені поля. Щосили підганяв коня і думав… , думав, як і завжди, про Мар’яну. Цікаво, що вона зараз робить, чи ще згадує за нього, і, Боже, як же жаль, що на цьому далекому хуторі його чекає не вона, а інша, хоч і з напрочуд гарними литками.
Вони мчали засніженим полем – два вершники, і вітер свистів в їхніх вухах, і підіймалась назустріч їм снігова пороша, і місяць освітлював їм дорогу. І ця швидка їзда цілком захопила Леся, вселила в нього якийсь дикий азарт. Ось розліталась з дзвоном під ногами його коня промерзла земля, а Лесеві видавалось, що вона стогне, ця Богом забута земля якоїсь там Сілезії, чи ще якогось бувшого пупа Європи, прямо зубами скрегоче, бо знову, як і тисячу років тому, б’ють їй в груди копитами змилені варварські коні.
У такому захопленому стані він навіть незчувся, як вони влетіли до лісу, через який лише вкрай розбита лісова дорога вела до далекого Ярининого хутора. Тільки ще більше стьоганув нагайкою свого і так змученого коня… І враз у вічі йому вдарили фари автомашини. Кінь звівся на диби, Лесь вилетів з сідла і полетів, полетів, полетів… Вдарившись об землю він мало не забився, але знайшов у собі сили скочити на ноги. Та майже одразу його збили якісь люди, що посипалися на нього здавалося зі всіх сторін. Махнув в одну сторону кулаком, в іншу – та де там, не вибитись. Але ж десь мав бути Михась, у нього є зброя, чому він не допомагає йому?! Крутився обвішаний своїми нападниками як дзига, дико водив, як тільки що гнаний нагайкою кінь, очима, але не міг роздивитися, де ж Михась. Тоді, згинаючись під все новими ударами, що сипалися зусібіч, закричав здавалося на весь цей чорний ліс, на всю цю місячну ніч:
- Михасю, стріляй!!!
- Прости, брате, - сказав Михась, знімаючи шапку.
Він стояв, спішившись, майже коло самої машини і без жодного поруху, наче закостенів, спостерігав за тим, що відбувається.

Лесь лежав у кузові автомобіля, який, підскакуючи на вибоїнах зруйнованої часом дороги, мчався у невідомому напрямку. Та загалом, цей напрямок був не такий вже і невідомий. Було абсолютно ясно, що його викрали люди клану президента, або клану, до якого належала Мар’яна, або ще якогось конкуруючого клану. У будь-якому разі його чекало досить непривітне майбутнє. Та й теперішнє було м’яко кажучи не з кращих. Його дуже міцно зв’язали, так що руки, ноги оплутані мотузками нестерпно боліли. До того ж був весь у синцях. Наче хтось прочитав його думки, і якийсь добродій – Лесь не міг розгледіти хто, бо його кинули на дно кузова вниз обличчям – таки послабив його мотузки, і добре знайомим голос запитав:
- Чим я ще можу тобі допомогти, Лесю?
- Тим, що підеш в пекло, Іудо! За скільки ти мене продав –

читати