Завантажити

охоронців. – Ви добре його зв’язали?
Ті ствердно закивали головами.
- Тоді залиште нас удвох.
Охоронці вийшли, перед тим прикувавши Лесені ноги до ніжок стільця наручниками. Президент проводив їх довгим поглядом, потім звернувся до Леся, тепер чомусь на “Ви”:
- Отже, юначе, ви хотіли зайняти це місце, і будемо вважати, що це вам не вдалося. Звичайно, до мене весь час поступала про вас різна інформація, я більш менш знаю всю вашу історію, те звідки і завдяки кому ви тут з’явилися, що і для кого мали зробити. Але от коли ви самі пішли на президентство… Це, звичайно, було несподіванкою. Не знаю чому, але мені чогось здається, що крім таких звичайних стимулів до влади, як гроші, жінки та й сама влада у вас були ще якісь. Я не помиляюсь?
- Думаю, що ні.
- І що ж це за стимули, якщо, звичайно, не секрет?
- Не секрет. Хоча не знаю, чи повірите ви мені - вже у мій час це звучало затаскано. Коротше – я хотів зробити людей трошки щасливішими. Може тому, що наш народ за ці сорок років став ще більш нещасним ніж був за мого часу.
- Я-с-н-о, - протягнув президент. Запала мовчанка. Кожний думав про своє. Потім президент сказав:
- А я вам вірю, юначе,. Знаєте чому? Тому що я сам колись був таким. Думаєте, брешу? Мені і самому зараз здається, що цього не було. Але… Вам не розказували, як я став президентом?
- Та чув від різних людей різні історії…
- Так от послухайте тепер правдиву історію. За ці сорок років переважна більшість президентів була поставлена кланами, які вигравали у міжкланових війнах. Але я – виключення. Я став президентом на хвилі всенародного обурення. Тоді склалася приблизно така сама ситуація як зараз – занадто багато знедолених людей. І хвиля вдарила – хлюпнула кров’ю, великою кров’ю.
- Ви сприйняли гасло “Зменшити кількість знедолених” занадто буквально…
- Не іронізуйте. Я кажу, що дивився в ті роки на світ так само як і ви. І ще я скажу – вашій совісті дуже повезло, юначе, що я вас спіймав зараз, напочатку цього кривавого шляху, а не тоді, коли б ви йшли по ньому, що називається під “повними парами”. Тоді зупинитися було б набагато важче, а то і взагалі неможливо.
Лесь згадав хлопця з кривавою пов’язкою на очах і може тому нічого не відповів президенту. А той продовжував:
- Так, ви можете бути реалістом, але навколо вас будуть цілком прагматично налаштовані різні хани, політики, ще якась потолоч, і саме вони зроблять з вас президента, і зроблять такого президента, якого їм треба - без всяких там датчиків у мозку та об’єктивів в очах. І ви змінитесь дуже швидко - повірте мені юначе. Тому що у вас просто не буде виходу.
- Тому що просто не буде виходу… - повторив майже пошепки Лесь.
Він відчував, що сказані зараз президентом слова були правдивими. Так, все йшло до того, про що сказав президент. Хан, Анатолій Сигізмундович, інші хани та сигізмундовичі – скільки їх ще копирсається у тілі його нещасного народу – зробили б з нього “рівноцінну” заміну існуючому президенту. Або просто знищили б його. Він ще раз пригадав хлопця з пов’язкою на очах.
Раптова думка осінила Леся, і він чіпляючись за неї, як потопаючий хапається за соломинку, запитав президента:
- Вибачте, я хотів би вас запитати. А як вам вдалося так згуртувати навколо себе людей? Ви ж маєте на своїх руках емблему певного клану, і наскільки б люди з іншого клану не були знедолені та незадоволені існуючим становищем, вони б все рівно з великою недовірою віднеслися до людини з іншого клану.
- Звичайно ви праві, юначе. Але вся справа у тому, що на своїх руках я не мав жодної емблеми.
- Як?! Такого ж не може бути! Якщо… якщо ви тільки не звідти, звідки і я.
- Ні, отут ви не праві, юначе. Я не маю емблеми на руках не тому, що, як ви кажете, я з минулого, а тому, що я просто не маю рук.
Вражений Лесь перевів погляд з обличчя президента на його руки. І не побачив їх - замість них були чорні, з нерухомими пальцями протези. Президент був безрукий! Світ перед Лесеними очима почав крутитися – все швидше і швидше, як тоді, коли вони йшли з кубанцем крізь час, і ось вже не було ні президента з руками-протезами, ні цієї сірої кімнати з масивними меблями, ні її, здавалось, вічного півмороку – він стояв на своїй землі, яскраво світило сонце, навкруг були безмежні жовті лани, в яких то тут, то там були розкидані яблуневі сади, а до нього йшла Мар’яна. І йому подумалось: Боже, як все близько – лише руку простягнути, і не треба ні президентства, ні крові. Лише простягнути руку…

- Ну як, вам вже легше? – спитав його президент, поки конвоїр відливав його водою. І додав співчутливо. – Звичайно, довга дорога, тряска, вам, мабуть, не давали ні їсти ні пити, та й при затриманні очевидно чинили опір. От воно все й наклалося - ви знепритомніли…
- Що зі мною тепер буде? - хрипким голосом перебив його Лесь.
- Чесно?
- Якщо можна.
- Я й сам не знаю. Ситуація досить складна – з одної сторони мені треба було б вас негайно знищити, з своїми чистими руками ви досить таки небезпечні, з іншої – вас можна

читати