Завантажити

за тридцять срібляників?
- Я здав тебе не за гроші. Просто я завжди заздрив тобі, що саме ти можеш стати президентом, що саме на тебе дивляться люди, що саме у тебе чисті руки… А я ж майже такий самий як ти, лише чистих рук не маю!
- Ти мені розказуєш дуже стару історію. Можу сказати точно, що дві тисячі років їй вже є.
- Лесю, вони пообіцяли, що не будуть тебе вбивати. Чуєш, вони пообіцяли мені! Лесю, чим я ще можу тобі допомогти?
- Тим, що підеш до чорта! – зло відповів Лесь.
- Лесю!!!
- Та заткнешся ти, виродок, - перервав Михасеві причитання чийсь злий голос. – А то ухлопаєм тебе, як і твого кореша, якого ти продав.
- Припиніть! Ви ж обіцяли! – майже на фальцет збився Михась.
- Гриша, скинь того виродка з машини, надокучив він достобіса!
У кузові почалась якась штовханина, потім когось таки викинули з машини, після чого вже десь з пітьми почулися розпачливі Михасеві прокльони, які за декілька хвилин вже майже не було чути – незважаючи на те, що дорога була вся у вибоїнах, машина їхала таки з досить пристойною швидкістю.

- Гей, хлопці, а з якого ви клану – президентського чи якогось іншого? - поцікавивався Лесь у своїх конвоїрів.
- Вгадай з тьох разів.
- З президентського.
- Відповідь правильна.
- А куди ви мене везете?
- Вгадай.
- На почесне кладовище претендентів на президентство?
- Що кладовище, звичайно не почесне, буде, в цьому можеш не сумніватись. Але зараз ми веземо тебе в трохи інше місце.
- Невже на курорт.
- Майже вгадав.
Більше конвоїри з Лесем не розмовляли. І Лесь залишився наодинці з своїми думками. А думки були невеселі. З мріями про президентство доведеться розпрощатися і, може, воно й на краще – Лесь згадав молодого хлопця з закривавленою ганчіркою на очах. Да, занадто це кривава справа - президентство! Але ж його соратники – як вони будуть без нього? Та якось проживуть, до того ж іноді йому здавалося, що якби він став би таки президентом, вони приготували б йому таку саму участь, як і ті, що забрали його з двадцятого століття – участь маріонетки, від якої абсолютно нічого не залежало. До цього все йшло – так що хай тепер покрутяться без нього. Але ще залишалась обіцянка дана тому хлопцеві з ядушних боліт, іншим знедоленим людям – як бути з нею? Що ж, він і в цій тупиковій ситуації намагатиметься зробити щось корисне для цих людей. Правда, що взагалі можна зробити, коли ти лежиш зв’язаний у кузові автомобіля, що мчить невідомо куди?
А вони все їхали і їхали. Іноді машина зупинялась і його пересаджували в іншу – так видно вимагали правила конспірації. А потім їхали далі. Іноді Лесеві здавалося, що вони просто їздять кругами, що от зараз машина зупиниться і його висадять на тому самому місці, де взяли. І одного разу чергова машина зупинилася, і до кузова зазирнула людина в міліцейській формі, щось гмикнула, і за хвилину машина рушила далі, але зовсім повільно і, як помітив змучений безкінечним стрибанням по вибоїнам Лесь, якось особливо плавно – дорога видно була в прекрасному стані. Десь за півгодини машина зупинилася знову, і його витягнули на світ білий з кузова. Лесь огледівся по сторонам – зовсім поруч стояв прекрасно збудований – щоб так добре будували в цьому часі він ще не бачив – котедж. І саме до цього котеджу, розв’язавши йому ноги, але “забувши” про руки, його і повели.
- Де ми? - запитав Лесь у своїх конвоїрів.
- Ти повинен мовчати, коли знаходишся на президентській дачі, - зашипіли ті на нього.
Пряме світло майже не попадало крізь завішені темними шторами вікна до середини цього будинку. Всюди панував якийсь сірий напівморок, в якому риси предметів губили свої конкретні обриси і ставали трошки іншими – не такими якими були при денному світлі. Його провели через декілька кімнат, поки він не попав до приміщення, в якому нікого не було, лише стояли . Тут стояли лише широкий масивний дерев’яний стіл та декілька також масивних шкіряних крісел. Леся поставили навпроти стола не деякій віддалі між двох кремезанів-конвоїрів. Так і стояли на когось, чи на щось чекаючи. За декілька хвилин до кабінету зайшов середнього зросту, посередньої (скажуть описати – нічого і не згадаєш) зовнішності чоловік у сірому костюмі. Він впевнено сів за стіл, і неголосно по-діловому скомандував Лесеним конвоїрам:
- Поставте його проти світла.
Що вони і зробили.
Декілька хвилин президент - а це був саме він, уважно розглядав Леся, потім порушив мовчанку:
- Приблизно таким я тебе і уявляв – Лесь Чисті Руки. Ти хотів сісти за цей стіл? Іди, сідай.
І так само не голосно по-діловому скомандував охороні:
- Посадіть його навпроти мене.
Охоронці примусили сісти Леся безпосередньо за столом перед президентом. Але навіть зблизька вдивляючись в його обличчя Лесь не міг віднайти у ньому жодної риси, яка могла б запам’ятатися. Одна сірість і безвиразність… Лише, здається, очі. Але якраз очей Лесь так і не зміг розгледіти.
- Ну як тут сидиться юначе?
- Бувало краще.
- Трохи жорсткувато? Нічого, з часом звикнеш. – І вже звернувся до

читати