Завантажити

Лесь впустив лом, і, гордо випрямившись, оглянув картину бойовища. Декілька покалічених чоловіків (один з пістолетом в руці) повзали по підлозі, по праху розбитих вщент – не залишилося жодної цілої! – мумій. Останнє, що він бачив - це залишки якогось можновладця, на які цебеніла кров з Лесеної простреленої руки. “Боже, - подумав він, - і я хотів стати таким!” Потім він впав.

* * *
З всього видавалося, що їхній літак сів десь на півдні Європи – в Італії або в Греції. Коли Лесь вийшов з літака, то побачив небо кольору ультрамарину. Подував легенький вітерець, яскраво світило сонце. Хотілося просто стояти і насолоджуватися цим чудовим погожим днем. За їхньою спиною синіло тепле, ласкаве море, попереду розкинулись невеликі, але надзвичайно мальовничі гори, порослі кипарисами, а невеличка полоса узбережжя тонула в цвіті якихось південних дерев. Рай земний… “Невже у такій місцині мене вб’ють”, - подумалось Лесеві. Не раз за свою безкінечну у цьому дивному майбутньому епопею він попадав у становище, коли вихід здавалось був один – смерть. І завжди він сприймав це стійко, як справжній борець боровся до кінця і перемагав, ніколи не здавався. А зараз… Зараз йому не хотілося абсолютно нічого робити – лише отак стояти і насолоджуватися. Мабуть, він таки дуже втомився за час свого блукання, до того ж у нього була свіжа вогнепальна рана, і він загубив багато крові, до того ж… він знову був у наручниках.
- Пішли, - ткнув йому у спину пістолетом кремезань.
І вони пішли геть від літака, два покалічених взаємною злобою чоловіки: у Леся - перев’язане плече, забинтована голова у кремезаня. А на них вже чекали. Одразу за злітною смугою стояла самотня арка, а під нею – два атлети, з усього видно охоронці. Проте одягнуті вони були чудернацько – у легкі давньогрецькі хітони. Коли кремезань підвів до них Леся, ті чемно привіталися, але пильно їх - кремезаня теж! - обшукали. Потім їх пропустили через арку і вони пішли стежкою, що вилася поміж оливкових гаїв. Час від часу то з одної, то з іншої сторони крізь соковиту зелень прозирали білі будівлі, виконанні в еллінському стилі. Леся вразила довершеність їхніх форм – нічого більш красивого він у цьому часі ще не бачив. Іноді коло будівель він помічав людей, що з усього видно було відпочивали: влаштовували спортивні змагання, танцювали, грали на різних музичних інструментах.
- Де ми? – запитав Лесь кремезаня, не надіючись проте, що той відповість.
Але, як не дивно, той відповів:
- Ми в місці для вибраних.
- В місці для вибраних? – перепитав його Лесь.
- Так, тут живуть вибрані.
- І хто ж ці вибрані?
- Це ті, хто керує кланами.
- Як? Керівники всіх – і дружніх, і ворожих кланів – живуть отут, всі в одному місці?!
- Так.
Лесю перехопило подих. Йому враз пригадались картини, які він бачив під час своїх мандрів: поле, здається безкінечне поле з трупами, неліченими трупами жертв кланової ворожнечі, над якими вились хмари хижого птаства, поруйнована – бо ж ставили її священики іншого клану – церква. І ще пригадався йому хлопчик з ядушних боліт…
- С-с-суки, - зашипів Лесь всім цим безтурботним постатям в білих хітонах коло довершених будівель, самим будівлям, всьому цьому раю земному і небесному ультрамарину. – Жаль таки, що мене так рано… А то б…
І враз пригадав хлопця з кривавою ганчіркою на очах. І вся злість, весь запал враз пройшли. Залишилася лише втома, і боліла рана, а треба було ще йти…
На щастя йти довелося вже недовго. Стежка вивела їх в казкову долину, рівних якій Лесь ще не бачив. Кремезань зробив знак йому зупинитися, і вони стали когось чи чогось очікуючи. Навколо них поступово зібрався невеликий натовп - так нічого особливого: в основному чоловіки в білих хітонах, значно менше їх жінок та дітей, значно більше їхніх коханок. Проте трималися всі скопом, як одна дружна сім’я – і не скажеш, що десь там - не під ультрамариновими небесами - їхні підлеглі душать, вбивають одне одного з осатанілою жорстокістю. Тут той, інший світ видавався не реальним, просто не існуючим – і от раптом ні сіло ні впало перед ними опинився посланець того світу. Тому вони дивились на цього високого, але змарнілого чорнявого хлопця, з червоною від крові пов’язкою на плечі та бандикуватим поглядом нерозуміюче – а що він власне тут робить, а як він сюди потрапив. Навіть кремезань зрозумів ці їхні погляди, тому що пробурмотів щось майже зовсім нерозбірливе, на кшталт:
- Мені так наказали.
Але це звісно не розрядило ситуації, та й взагалі, що могло розрядити ситуацію, коли зійшлися-зіткнулися дві абсолютно протилежні світи? Людське коло навколо Леся, здавалось, стало ще щільніше і непробивніше. І раптом з заду, з-за їхніх спин хтось голосно сказав:
- Розступіться, його привели до мене.
І коло враз розпалося. І Лесь побачив – до нього йшла Мар’яна. І весь великий білий світ все швидше і швидше закрутився перед його очима і… зник. Єдине, що він бачив – до нього йшла Мар’яна. І він сказав їй:
- Здрастуй.
І вона

читати