Завантажити

усміхнулася йому. А потім запитала:
- Не чекав мене побачити?
- Чекав… завжди.
- У тебе, здається, новий шрам, - провела рукою по щоці.
- Ні, це мабуть просто бруд, - глянув на неї ніби випробовуючи.
- Просто бруд…- повторила, прямо дивлячись йому у вічі.
- Саме так, Мар’яно.
- Саме так, Лесю.
І їхні губи зустрілися… А навкруги, так нічого і не зрозумівши у тому, що відбулося, стояли вершителі людських доль.

Мар’яна відірвала свої губи:
- Я тобі щось повинна сказати, Лесю.
- Потім…, потім…, тільки не зараз...- шепотів заклинав Лесь. Господи, в житті так мало подібних моментів, для чого ж їх ще зменшувати!
- Лесю, за декілька днів в мене весілля.
- Весілля…?
- Так, Лесю, я виходжу заміж.
- Заміж… - Лесь опустив голову і мовчав. Потім запитав:
- І за кого ж, якщо, звичайно, не секрет?
- За майбутнього президента.
- За майбутнього президента, - повторив Лесь і гірко розсміявся. Потім додав:
- Без майбутніх президентів ти просто не можеш жити.
Мар'яна не зреагувала на Лесів сарказм, знала – він від болю. Тому і сказала голосно, так що почули всі ці у білому, що дивилися на них зараз, у цю хвилю:
- Я не можу жити без тебе, Лесю.
- Тому й виходиш заміж?
Вона взяла його за руку.
- Ідемо, я хочу тобі щось показати.
- Часом не свого майбутнього чоловіка?
- І його теж.
І вони пішли. Пішли стежкою, що звивалася поміж гір, тримаючись, не дивлячись ні на що, за руки. І безмовні спостерігачі у білих хітонах дивились їм услід все такими ж нічого не розуміючими поглядами.

Стежка привела їх до будинку, що чомусь нагадав Лесю бачений ще в часи його навчання в університеті віварій. Охоронець на вході було хотів зупинити його, але Мар'яна коротко кинула: “Він зі мною”, і той одразу відступив в сторону. Да, слово Мар’яни тут мало вагу, і до того ж не маленьку. Вони зайшли до середини. Хоча все скидалось на те, що це якась наукова – чи то з хімії, чи з біології - лабораторія, але почуття того, що вони попали до віварію Леся не покидало і надалі.
- Це лабораторія мого батька, - пояснила Мар'яна, відкриваючи якісь двері. – Сьогодні у них вихідний, і тому крім охорони тут нікого немає.
- Твій батько великий учений?
- Саме так. Після машини часу він зробив одне з найбільших відкриттів нашої епохи.
- Що ж він винайшов?
- Він створив штучну людину – не більше і не менше. Такого до нього не вдавалося ще нікому – він перший! І це мій батько! Нажаль, а може на щастя, я в нього не вдалася.
- Я вже знаю до чого ти вдалася.
- Не іронізуй. Просто мій батько родився генієм, а я - авантюристкою.
- Хтось родився творити, а хтось родився нищити.
В її очах зблиснув метал.
- Якщо б хтось не родився з нахилом, як ти кажеш, нищити, ти вже б тричі був мертвим.
- Може був би щасливішим, - сказав гірко.
Запала мовчанка. Першою її порушила Мар'яна:
- Ну пішли, покажу створену моїм батьком штучну людину.
Лесь не зрушився з місця.
- Ти обіцяла показати свого майбутнього чоловіка.
- Так це він і є.
- Що ти кажеш?!..
- Мій майбутній чоловік – штучно створена людина.
Лесь провів долонею по обличчі.
- І він же – майбутній президент?
- Саме для цього його і створював мій батько. А єдиною батьковою умовою кланам, на замовлення яких він його створив, умовою, яку я йому сама й надиктувала, було те, що я маю стати дружиною цього гомункула.
- Покажи мені його.
Мар’яна відчинила ще одні двері і вони опинилися в досить великій залі, як і все у цьому будинку набитій різним науково-дослідним начинням. Посередині зали стояв скляний ковпак, обплутаний величезною кількістю дротів. Під ковпаком знаходилася людина. Саме до неї і попрямували Лесь з Мар’яною.
Чоловік під скляним ковпаком був живий: його груди ритмічно здіймались – він дихав. Щоправда, його ще не “активізували”: він зовсім не рухався, погляд некліпаючих відкритих очей був відсторонений. Лесь уважно його роздивлявся і не міг зрозуміти – щось у ньому було не так, чимось він таки відрізнявся від “справжніх” людей, та, мабуть, і взагалі – від всіх живих істот. Нарешті зрозумів – він відрізнявся тим, що не міг нічим відрізнятися. Він просто був ніщо. Абсолютне ніщо. Якщо нині вже померлий від розриву серця президент і був сірий, то це все рівно була хоч якась ознака. Цей же взагалі не мав ніяких ознак – просто ніщо. Тепер Лесь прекрасно зрозумів, чому президентом вирішили зробити саме це убозтво. Воно не мало ні характеру, ні розуму, не мало навіть дурості. Ідеал президента-маріонетки.
Лесь повернувся до Мар’яни:
- І за це ти думаєш вийти заміж?
- Так. І саме тому… - вона почала повільно знімати свій хітон.
Лесь лише запитав:
- Прямо тут – перед ним?
- Саме тут, саме перед ним…
Якусь хвилину дивилися одне на одного, якби тільки-що зустрілися, потім протягнули одне одному руки і зійшлися…
З-за скла ковпака на них дивився відстороненим поглядом майбутній президент.

Звичайно, вони не змогли довго бути у тому віварії. Людина вигадала і вигадає

читати