Завантажити

ще безліч різних див, але ніколи вони не принесуть їй стільки чудових почуттів як проста трава, небо і легкий вітер весняної пори природи, весняної пори твого життя. Тому лише серед розкошів природи вони змогли забути про все, навіть про час…
Лесь, відкинувши голову, подивився вгору – над ними було нічне небо, темна південна ніч здавалось стояла по всьому світу. Мар'яна з неохотою забрала з Лесеної голови свою руку – все б гладила і гладила її. Його коротко підстрижене волосся було занадто жорстким, аби його гладити, але це було його волосся.
Лесь покрутив головою – в одну-другу сторону.
- Ти мене хочеш про щось запитати? – почала першою Мар'яна.
- Так. Чому ти виходиш за нього?
Мар'яна розсміялася.
- Боже, Лесю! Ти пройшов такий довгий шлях, проте залишився таким же наївним. Ну, звичайно ж, я просто хочу стати першою леді, коротше просто першою…
Лесь взяв її за підборіддя:
- Не бреши мені.
- Чому ти думаєш, що я кажу тобі неправду?
- Тому що останній раз правду – справжню правду, ти говорила мені на тому далекому африканському пляжі. Пам’ятаєш? Я тоді спитав тебе, чому воно все так погано вийшло.
- І я відповіла тобі, що причину перш за все треба шукати у собі…
- Саме так. І тепер, щоб ти мені не говорила, я думаю, що причина твого вчинку набагато глибша, чим просто бажання бути першою.
Мар’яна опустила голову. Згодом сказала:
- Ти прав Лесю. Причина інша.
- І яка ж, якщо, звичайно, не секрет?
- Не секрет – я просто хочу щось змінити у цьому світі. Ставши дружиною хоч і іграшкового, але президента, я думаю, що таки зможу щось зробити. Принаймні… – тут у її очах з’явився металевий блиск, що як вже не раз переконувався Лесь, ніколи не віщував нічого доброго тим, на кого він був звернений:
- Принаймні, я хочу знищити оце – і вона показала татуювання на своїй руці. – І я хочу знищити це назавжди…
- Моя Мар'янко… Ти хочеш саме того, що і я.
- Саме тому ми і не можемо одне без одного, Лесю.
- І тому теж. А ще я не можу без тебе жити тому, що в тебе найчудовіше в світі волосся, найкращий носик і очі, а ще…, ще й не знаю чому. Просто не можу – і все.
- Ти все правильно сказав, Лесю. Не можу – і все.
І вона знову обійняла його.

В небі стояла перша вранішня зоря. “Зоренько, чому ти так рано зійшла, - подумалось Лесю. - Невже там на небесах порішили – прийшов час нам розставатися?”. Десь далеко за морем вже зблиснуло сонце. “Таки і вправду вирішили”, - подумав з гіркотою Лесь. Мар'яна наче читала його думки. Припіднялась на лікті, подивилась йому уважно в очі.
- Лесю, я забула тобі сказати: спеціально для тебе - я ж тепер перша леді, можу наказувати - будується дім – прекрасний великий дім… Це буде твій дім, ти будеш у ньому жити. А я, коли ти тільки захочеш, буду приходити до тебе – ніхто мені цього не зможе заборонити. Той гомункул – він же навіть не чоловік… Так що нам ніхто не заважатиме. Чуєш – ніхто.
- Чую, Мар'яно.
- Сьогодні ж ти побачиш свій майбутній дім. Він тобі повинен сподобатись – такий білий, поряд апельсиновий садок.
- Апельсиновий садок… Мар'ясю, я не зможу його побачити.
- Не зможеш його побачити? Чому?!
- Тому що сьогодні я хочу вирушити в дорогу – звичайно, якщо мене відпустять тутешні держиморди.
- В яку дорогу? Куди ти хочеш йти?
- У мене там – махнув рукою – залишились деякі справи.
- Що ще за справи?
Лесь мовчав. Потім через силу почав говорити:
- Розумієш, не можу я тут бути, серед цих у білому. Не можу, ніколи не зможу! Звичайно, я все робив не так…, але… тепер здається я зрозумів, що мені треба робити. Пам’ятаєш, колись, на африканському пляжі, ти дорікнула мені, чого я поїхав з України. Зараз я хочу виправити свою помилку, я хочу вернутися – як кубанець. Тому що я обіцяв людям, тому що я так хочу і тому що я просто повинен – повинен щось змінити на краще. От тому я сьогодні хочу вирушити в дорогу.
- Тоді, Лесю, я піду з тобою! Хай горить все воно ясним полум’ям. Я так часто губила тебе, загубити ще раз – це вже занадто. Чуєш Лесю, я піду з тобою. Я також хочу щось змінити у цьому триклятому світі!
- Ні, Мар'янко. Ти залишишся тут. Якщо краєм керуватиме той гомункул – це буде кінець. Ти тут дійсно потрібна, аби стояти за ним, аби скеровувати його. Я – там, ти – тут, і не виключно, що нам щось вдасться зробити.
- Ти – там, я – тут… Невже це навічно Лесю? Невже нам так і судилося?
- Звичайно ні. Ти приїжджатимеш до мене – кожної неділі, кожного дня я чекатиму на тебе. Я зведу простору добру хату, я насаджу хороший сад – я вмію це робити. І чекатиму на тебе – я і це вмію робити.
- І я приїжджатиму до тебе, до просторої білої хати, до зеленого саду…
- А поки що…
- Так Лесю, поки-що ми попрощаємося…
Сонце підіймалося над морем, і ніч прощалася зі світом, великим білим світом. Здавалось, що щезне вона назавжди, і ніколи вже не буде ні прекрасних зір над головою, ні холодного світла місяця, ні шепоту коханих. Та все це була лише ілюзія – спливуть непомітно швидкі денні години, і знову над світом

читати