Завантажити

штандарту, який розвивався над ними, можна було зрозуміти, що ординці прагнуть переговорів. У чиновницькому таборі висувались різні припущення стосовно мети цих переговорів: одні говорили, що ординці, вимотані вчорашнім боєм, прагнуть заключити на декілька днів мир, інші – що ординці навпаки висувають новий ультиматум. Але звістка, отримана після години переговорів ординського посольства з чиновницьким керівництвом приголомшила всіх – орда відступала! Люди не могли повірити, багато хто говорив, що це просто якась хитрість, ординцям не можна вірити і т.д. Тому, коли ординське посольство відбувало до себе, зібрався великий натовп цікавих – всі хотіли побачити тих, хто приніс таку приголомшливу вістку. І побачили: з десяток звичайних кочівників і одного досить дивного вигляду чоловіка, який, судячи з одягу і того як він погано тримався в сідлі, ніяк не міг бути номадом.
Звичайно ж, цим дивним чоловіком був Лесь. Це саме він вмовив хана заключити тимчасовий мир, аби мати змогу війти в спілку з іншими кланами, і тоді вже обєднаними силами вдарити на центр. Саме тому він мусив відбути разом з посольством до чиновницького табору, і приймати, не дивлячись на відсутність досвіду, активну участь у переговорах. Проте все закінчилося добре, і зараз, не дивлячись на те, що з кожним кроком коня він високо підстрибував в сідлі, Лесь міг розслабитися – поки все йшло майже так як треба. Його справа зрушилася з мертвої точки, він знайшов спільну мову з ханом. Що ж стосується тих обіцянок, які він дав ханові стосовно свого майбутнього президенства, то дай Боже йому стати президентом, а тоді… Тоді він подивиться, що й до чого. За весь час своєї одісеї він дав лише дві справжні обіцянки, як і мав виконати будь-якою ціною. Одна з них була дана Мар’яні, друга – хлопцеві з ядушних боліт.
Раптом Лесів кінь шарпнувся в сторону, і Лесь мало не вилетів з сідла. Коня перестрашив солілного вигляду – в костюмі, в краватці - чоловік, що вискочив з натовпу, і, широко усміхаючись, щось кричав Лесю. За хвилю Лесь його пізнав – це був Анатолій Сигізмундович.
- Вітаю вас, юначе! – привітав той Леся. – Вам таки дещо вдається, тому дозвольте, якщо ви звичайно не заперечуєте, вам допомогти.
Да, Анатолій Сигізмундович був справжнім політиком.

Осінь прийшла з морозами, а зима з відлигою. Коли в жовтні сніг лежить на ще навіть не до кінця пожовклому листі, а в самій середині зими від раптової тепліні товстий шар всепокриваючого снігу перетворюється у сльозливу воду, тоді, мабуть, і найостаннішій живій істоті на цьому великому білому світі починає здаватися, що певно він просто зійшов з розуму. І може так воно і є, може таки щось трапилось з світом, щось надламалося у ньому… Може не витримав він смерті міліардів своїх недавніх мешканців, нажахала вона його, і забув він про пори року, про те що є зима і літо, весна і осінь. А може навпаки, вжахнула його не смерть людства, а його життя, і те, що воно хотіло, живучи, зробити. І встав старий добрий світ, як кінь під безумним вершником – на диби, і скинув його… Та вже не зміг і сам зупинитися, і так і летить далі, збиваючи, плутаючи все на своєму шляху.
Лесь постійно був у роз’їздах. Об’їжджав загублені серед європейської пустіні клани, збирав по поселеннях людей, показував їм свої чисті руки, агітував за те, аби вони забули про розбрат, об’єдналися, поставили його президентом. Іноді йому вдавалося це зробити одразу, але частіше люди говорили: “Подумаємо”. Та коли вранці наступного дня після зборів він виїжджав з чергового селища чи містечка, то відчував: з-за опущених фіранок, з-за парканів вони проводжають його поглядами, і йому чомусь здавалося, що в багатьох з них світилася надія…
Хан та Анатолій Сигізмундович також не сиділи склавши руки. Розсилали по всіх усюдах своїх людей, гінців, що несли чутку про дивну людину з чистими руками, яку достатньо буде поставити президентом, і все, абсолютно все зміниться на краще. Так і народилась легенда про Леся Чисті Руки, що мав принести щастя на землю…
Проте не дрімав і теперішній президент. Все більше і більше до ханського стійбища почало надходити звісток, що то тут, то там було вбито, замордовано ханських гінців. Нарешті хану увірвався терпець і він спорядив загін, який мав схопити людей президента. Сотня міцних, збитих як справжні кочівники хлопців на струнконогих конях майнула воронячим крилом і пропала десь у напрямку угорських тепер вже знову степів, де були вчинені останні вбивства. За три трижні прискакав гонець, який повідомив, що відбувся бій, президентські люди розбиті, серед них є вбиті, інші взяті в полон і їх мають скоро пригнати до стійбища.
З самого ранку того дня, коли до стійбища мали привести полонених, у Леся був геть кепський настрій. Він планував обійтися без крові, але все виходило інакше, все йшло проти його замірів - вже відбулася перша сутичка, будуть ще, і скоріш за все скоро мала розпочатися справжня війна. Це він зрозумів з вранішньої розмови з ханом та Анатолієм

читати