
Електронна бібліотека/Проза
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
розташовувалася столиця, а точніше “Центр” – так його всі називали. І хоч йти було далеченько – з десяток днів на схід – вони таки вирушили.
Вони крокували колишніми франціями та німеччинами, що затопились тепер як стародавня Атлантида у хвилях чебрецю та м’яти, вони топтали колишні автобани, через асфальтову товщу яких пробивалися тепер до неба молоді деревця, вони проминули майже всю славну Європу, слава якої проте не врятувала її від всемогутнього часу та полону чебрецю і м’яти. Тепер на її просторах жив народ, який завжди тулився на задвірках, а тепер волею випадку мав стати її повноправним господарем. Та поки-що не став – ті поодинокі поселення переважно Аграрного клану виглядали аж надто бідацькими, занедбаними. Видно занадто довго тулився цей народ на задвірках, вже звик до них, і нічого крім них не знав та вже й не міг взнати – Європи, як і Америки, як і Сходу вже не було, як не було ні їх досягнень, ні їхньої культури, як вже не існувало і їхніх страшних злочинів. Все потонуло у чебреці та м’яті. А от злочинів нових господарів чебрець та м’ята сховати ще не могли.
Одного разу, коли вони пробивалися через гущавину лісу, з тої сторони, де якраз починався просвіт, до них долинув клекіт, що скоріше за все належав якимось хижим птахам. І точно, коли вони накінець вийшли на широку лісову галявину, то стривожена їхньою з’явою знялась величезна зграя хижого птаства. Здобич цих птахів примусила мандрівників заціпеніти – то тут, то там серед столоченої трави лежали людські трупи.
- Боже, скільки їх тут?! - видихнув Лесь.
- Один, два… сім… - почав було рахувати Михась та збився з рахунку.
Вдалині почулося гарчання – то якісь хижі звірі гризлися за здобич.
- Скільки ж їх тут? – повторив вже ледь чутно Лесь.
Заспокоєні птахи почали опускатися на місце свого бенкету. Лесь схопив палку аби пожбурити в ближніх, але зупинився. Вони ж не вбивці, вони просто могильники. Вбивця, як завжди, людина. Але заради чого тут полягло стільки народу? Жахливий здогад прийшов у Лесеву голову. Він пішов полем, до чогось дошукуючись. І знайшов. Вони лежали майже обійнявшись – два молодих хлопці з грубуватими селянськими обличчями. Один засадив другому ножа прямо в серце, а той розпанахав палашем йому всі нутрощі. Лесь взяв і уважно роздивився липку від крові руку одного і другого… Так і є – емблеми кланів різні. Отже, розбірка між кланами.
Вони не пішли через це криваве поле, а вирішили його обійти. Але обходити прийшлося довгенько – все лежали в траві трупи, все вилися над ними птахи. Вражений Лесь повторював про себе все одне й те саме запитання “Скільки ж їх тут полягло?”. Мабуть, здогадувався, що ніхто в світі так і не скаже йому, скільки ж полягло на цьому полі людей. Хіба що вовки та грифи, якби вміли рахувати…
Але це була не остання війна, яку вони побачили на своєму довгому шляху до Центру. Через два дні вони зайшли в край, де тамтешні невеличкі клани знаходилися в стані своєрідної холодної війни між собою. Зате активно воювали між собою церкви цих двох кланів. Священики ходили озброєні та з охороною, ніде не було видно жодної цілої церкви. Навіть кладовища і ті були поділені за клановим поділом: там лежали люди одного клану, там – іншого. Навіть матінка земля їх не порівняла. Як результат - у краї розвинулося шаманство. На деревах вони часто зустрічали якісь тотеми, чи ще якісь язичницькі ознаки, іноді, коли проходили під вечір лісовою гущавиною, бачили якісь підозрілі вогні, чули якісь дивні співи. Люди говорили, що по віддаленим селищам відправляли людські жертви.
Вони все йшли і йшли по колишній матінці Європі, і зарослі чебрецем автобани були їм провідниками, а чисті Лесеві долоні часто ставали їхнім єдиним порятунком. Але скільки б вони не пройшли, вони нічого не бачили крім кланової гризні, темноти і якоїсь тисячолітньої озлобленості. Убогі та рідкі селища, сірі і вже зовсім рідкі містечка… Майже завжди нужденний одяг з домотканого полотна, змарнілі обличчя. Сім’ї невеликі, переважно одна, дві дитини. Та й для чого давати багато дітей світу, де вічно ллється кров, де вічна свара та гризня? І вічне запитання: “З якого ви клану?” Чисті без татуювання Лесені руки приводили всіх у стан крайнього сум’ятя - декілька хвилин ніхто не міг відвести від них свого зачудованого погляду, потім починали щось безвиразно бурмотіти (іноді чулися погрози), але дорогу давали завжди, як майже завжди після цього проводжали Леся довгими поглядами. Лесь майже фізично відчував на спині ці погляди, і ніколи не міг розібрати чого у них більше – страху чи надії.
У Лесевій голові постійно крутилася одна набридлива думка. Колись, ще малим, він прочитав у газеті замітку про те, що десь в Індії, в джунглях, знайшли двох здичавілих дітей. Відрізані від людського світу, вони якщо і знали мову, то забули її, навіть розучилися по-людськи ходити – рачкували. Зараз Лесеві здавалося, що щось подібне трапилася і тут. Українці були як діти – весь час у них була якась жорстока мачуха, що
Останні події
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus